суббота, 24 декабря 2011 г.

«ГЕТЬМАНША»

  Графиня Є. Милорадович пожертвувала
  будинок Полтавському реальному училищу
  І.Павловський.(«Ієрархи…)
    
  ЄЛИЗАВЕТА ІВАНІВНА МИЛОРАДОВИЧ.

 Майже 150 років тому (1862) у французьській газеті «Independent Belde» з’явилася стаття, в якій йшлося про зібрання в Полтаві «за головуванням жінки, кажуть незвичайної; там будуть вимагати відокремлення Малоросії, на чолі якої буде гетьман, як в часи Мазепи». Мова йшла про Єлизавету Іванівну Милорадович – відому українську шляхтянку, меценатку, незмінного члена благодійних громад.
  Єлизавета Іванівна була з роду Скоропадських і походила з лінії рідного брата Гетьмана Івана Скоропадського – генерального бунчужного Василя Скоропадського. Її батько Іван Михайлович Скоропадський був губернським маршалком полтавської губернії. Мати, Єлизавета Петрівна, була з роду Тарнавських, відомого фундатора Українського Національного музею в Чернігові.
  Єлизавета Іванівна народилась 12 січня 1832 року в родовому маєткові свого батька- Тростянці, Прилуцького повіту на Полтавщині. Там, в цій чудовій старовинній садибі козацької старшини, провела своє дитинство і ранню молодість. У неї була сестра Наталя, що жила переважно за кордоном і брат Петро (родився 1834 р.), офіцер гвардії Кавалергардського полку, здобувши собі бойову славу в війнах на Кавказі. Він був одружений з Марією Андріївною з старинного козацького старшинського роду Миклашевських і мав троє дітей: старшого сина Михайла, що умер молодим, дочку Єлизавету і сина Павла Петровича, пізніше Гетьмана України.
 В родинному маєтку Скоропадських зберігалась велика колекція українських старожитностей, зокрема портретів українських гетьманів. Єлизавета з дитячих років цікавилась минувшиною України, її культурою, захоплювалась українськими звичаями, побутом.
 1856 році Єлизавета Іванівна вийшла заміж за Льва Григоровича Милорадовича, багатого дідича, що мав великі маєтки в Полтавщині, Чернігівщині і Катеринославщині. Його мати, Олександра Павлівна Кочубей, сестра відомого канцлера Катерини II-ої, дала синові блискучу освіту. Вин вчився в Ніжинським ліцеї, де товаришував з Гоголем. Дім Милорадовичів в Полтаві, де вони часто перебували, славився своєю гостинністю. Доброта і привітливість цього подружжя зробила його серед тодішнього полтавського громадянства дуже популярним. Полтавський маєток подружжя в освічених колах був осередком культури і мистецтва.
  В кінці 50-х років родина Милорадовичів проживала літом в своїм маєтку в Нових Санжарах, а зимою завжди в Полтаві. Тут Єлизавета Іванівна познайомилася з гуртком українських патріотів, на чолі якого стояв Дмитро Пильчиков, колишній член Кирило-Мефодіївського братства. Під впливом людей з цього гуртка в неї, як пише її біограф Олександр Кониський, «природжений національний інстинкт розвинувся до ступня свідомості». Вона пристала до української громади, до якої належали крім Пильчикова ще О.Кониський, В.Кулик, О.Стронин, В.Лобода та інші. Вона брала участь у всіх заходах громади і її дім був справжнім українським осередком в Полтаві. Ось що розповідає про її діяльність з тих часів автор допису до львівської «Правди». «Коштом Єлизавети Іванівни видано в Полтаві Граматику Золотова (перероблену Строніним) і Українські Прописи Кониського. Коли в «Основі» обізвався голос Костомарова про збирання коштів на видавання книжок за для народу – Єлизавета Іванівна внесла також туди чималу лепту. Багацько допомагала вона недільним школам, в першу чергу дівочим: одну дівочу школу в місті, другу мішану на передмісті Павленках і щоденну хлоп’ячу (вечірню), організовану Кониським і Томашевським – Єлизавета Іванівна удержувала власним коштом; сама ходила по школах, сама вчила дітей і найпаче любила після школи співати гуртом з школярами». Вона очолювала Загальну шкільну раду, організувала «Народну бібліотеку», власним коштом утримувала школу в селі Рибці. У планах, очолюваної Єлизаветою Милорадович шкільної Ради була також організація Товариства грамотності в Полтаві. Однак на надісланий Радою до Петербурга у жовтні 1861 року запит, міністр внутрішніх справ П.Валуєв відповів: « Місто Полтава має для освітніх потреб народу чоловічу і жіночу гімназії, повітове училище, дві недільні школи і дитячий притулок, а тому не потребує більше освітніх засобів для народу».
 Полтавські громадківці поширювали твори Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка. В травні 1961 року вони, разом з ними і Єлизавета Милорадович, організували молебень по Шевченку і посадження Дуба Шевченка в саду Гуссона.
 Професор О.Оглоблин писав: «Нащадок гетьмана Апостола й інших заслужених в історії України козацько-старшинських родів, активний член Полтавської Громади, велика українська патріотка, добрий знавець і щедрий меценат української культури, Є.І.Скоропадська-Милорадович користувалася глибокою пошаною сучасників, які називали її «Гетьманшею». Вона була свідомою українкою не лише «до глибини своєї кишені», але й до глибини своєї душі і серця».
 Полтавська Громада на той час була однією із активніших організацій українського національного руху. Вплив її виходив далеко поза межі Полтавщини і розповсюджувався по всій Росії. Новітні дослідження стверджують активну роль лівобережно-українського (полтавського й чернігівського) дворянства в українському національно-політичному русі й зокрема в рамках Полтавської Громади. Єлизавета Милорадович, як українська діячка, не була одинока й у своєму родинному оточенні. Обидва небожі її чоловіка - Льва Григоровича Милорадовича були так чи інакше зв’язані з українським рухом. З них старший брат – майбутній граф Григорій (Грицько) Олександрович Милорадович (1839-1905), згодом генерал і сенатор, був відомим істориком Чернігівщини й чернігівського дворянства, фундатором Чернігівської Губернської Архівної Комісії. Молодший брат –Леонід Олександрович Милорадович (1841-1908) був секретарем російського посольства в Штутгарді (1862) й «находился в весьма близьких отношениях к Герцену», брав участь в його «Колоколе», де виступав на захист України. За це й зокрема «за сочуствие украинофильским идеям», він в 1863 році був «подчинен секретному надзору», який тривав до 1870 року. Ще один небіж чоловіка Є.Милорадович, син його сестри, Микола Андріянович Устимович (1832-1891), нащадок гетьманів П.Полуботька й Д.Апостола, хорольський дідич також належав до Полтавської Громади й знаходився під секретним доглядом поліції. То ж не дивно, що національно-просвітня діяльність Єлизавети Іванівни Милорадович зустрічала великі перешкоди з боку місцевої влади. Особисто вона зазнавала багато прикростей від губернатора Волкова і жандармського полковника Бєлова. Вони добилися того, що вже в 1862 році міністр Валуєв позакривав недільні школи ( в тих школах навчалися українською мовою). Скоро почалися арешти й висилки членів полтавської громади. Про це свідчать численні архівні матеріали 1860-х років і пізнішого часу. Отож, зрозуміло, чому Єлизавета Іванівна весь час була під суровим таємним доглядом російської поліції. Унаслідок цих репресій у розвитку культурного руху настав певний «антракт», який затягнувся аж до початку 70-х років. Під впливом політичної реакції, значна частина українського панства позбулася свого українофільства. Та поміж окремих не чисельних представників дворянства (Г.Галаган, В.Тарнавський), котрі продовжували підтримувати національний рух 60-70 –х років, дослідники називають ім’я нашої землячки графині Єлизавети Іванівни Милорадович.
  Єлизавета Іванівна була жінкою, як тоді казали, «емансипе» - без забобонів. І спосіб життя вела відповідний. Вона одягалась за останньою французькою модою, красуючись на балах в паризькому вбранні, курила, регулярно їздила за кордон – могла собі це дозволити. А от особисте життя не радувало. Сімнадцятирічною віддав її батько заміж за знатного і багатого Лева Милорадовича. Дуже скоро Єлизавета зрозуміла, що чоловіка вона не любить – вони були дуже несхожі і духовно далекими людьми. Після смерті дочки Єлизавета ще дужче віддалилася від чоловіка, і від сімейного життя. Вона покладала великі надії на старшого сина Григорія, але він не став її опорою, патріотом. 1879 року помирає Лев Григорович Милорадович. У неї залишився єдиний син Григорій, що служив в російській дипломатичній службі і був в 1885 році аташе при російському посольстві в Парижі. Єлизавета Іванівна продовжує активну культурно-освітню роботу.
  В цей час в Полтаві засновується Філантропічне товариство, яке очолили Єлизавета Милорадович. Вона робить спробу заснувати місцеву незалежну газету. Перебуваючи під наглядом поліції, Єлизавета Іванівна постійно збуджувала своїми вчинками спокій полтавської громадкості. Розповідали, що, будучи проїздом в Австро-Угорщині, Єлизавета, не ховаючи своїх симпатій до національно-визвольного руху, демонстративно пила шампанське з борцями за незалежну Угорщину. А коли в Полтаві з’явилася чутка, що її викликали у 3-є відділення, де висікли за публікацію статті у Франції, Єлизавета Іванівна показувала фотографії, на яких було видно відповідні частини тіла, причому без слідів побоїв. Ні кому іншому, як Єлизаветі Милорадович, приписували плани відновлення гетьманства в Україні і відокремлення її від Росії. Дослідник Полтавської Громади Михайло Гніп наводить свідчення П.Потоцького. «В кінці 50-60 років в Полтаві були особи, які думали відновити гетьманство, а між ними Милорадовичка, теж ширила цю ідею. З цим вона зверталась листовно до генерала Єрмолова, щоб він прислав свій портрет. У Києві, в музеї Потоцького зберігався портрет генерал-губернатора з дарчим надписом Милорадовичам». Легенда говорить, що наче б то, вона готувала на гетьмана свого сина Григорія.
 Репресії, які почались в Росії що до українського національного руху з 1863 року, примусили українських діячів звертати чим далі то все більшу увагу на Галичину, де існували вільніші умови політичного життя. На початку 70-х років повстала думка заложити у Львові спеціальне товариство, яке-б дбало за розвиток українського письменства і, володіючи власною друкарнею, давало-б змогу українським книжкам виходити в світ. Гроші на закупку такої друкарні -8000 рублів- дала Єлизавета Іванівна. Статут товариства склали за дорученням Є.Милорадович М.Драгоманов і Д.Пильчиков.
 Так було заложено у Львові «Товариство імені Шевченка», яке поставило собі за мету: «вспомагати розвій малоруської словесності». 1892 році Товариство було зреформоване в «Наукове Товариство імені Шевченка» (НТШ).
  Професор Д.Дорошенко у своїй статті «Фундаторка НТШ» з нагоди 50-річчя НТШ писав: «Доки Єлизавета Іванівна була живою, незручно було для неї, щоб уся наша Україна подала їй прилюдну подяку і перед цілим світом промовила спасибі за той вчинок, що доки світу сонця не зникає з пам’яті русинів по цілій українській землі…З зерна, посіяного щедрою рукою Єлизавети Іванівни, зросло наше Товариство, а з тим друкарня «Правда», «Діло», «Зоря», нарешті «Записки», чимало окремих книжок, і головна річ, з’явився той грунт, на якому росте і зростатиме далі наше питоме дерево науки і письменства». Полтавський краєзнавець Петро Ротач в свій час писав: «Причетність полтавців до створення славнозвісного шевченківського товариства наводить на думку про потребу утворення в Полтаві, де й зародилася колись ця ідея, філії Шевченківського товариств, надавши йому ім’я Єлизавети Милорадович. Таке відділення у вигляді Шевченківського кабінету могло б існувати при обласній науковій бібліотеці імені Котляревського…Цим би була відновлена історична справедливість».
 1879 році в Гожулянському маєтку Милорадовичів виступали композитор Модест Мусорський та відома російська співачка Дарія Леонова. Єлизавета зачарувала гостей. Красива, з молодим обличчям при сивому волоссі, одночасно і велична і проста, вона зналась в мистецтві, вільно володіла грою на фортепіано, гарно співала. Мусорський залишив їй клавір пісні Парасі з опери «Сорочинський ярмарок» з написом: «Присвячується Єлизаветі Іванівні Милорадович – активній діячці організації Просвіта». Графиня у відповідь подарила композитору вишитий український рушник. Мусорський так атестував Єлизавету Іванівну: «Серйозно освічена, любляча. європейка до кінчиків нігтів і спокійна, витончена, розумниця». На гожулянській дачі та в міському будинку Єлизавети Іванівни бували корифеї українського театру М.Кропивницький, М.Старицький, композитор М.Лисенко, а згодом актори М.Заньковецька, Карпенко-Карий, Г.Затиркевич-Карпинська та інші. Не даремно, М.Мусорський називав будинок Милорадовичів «центром мистецтв».
  Останні роки життя Є.І.Милорадович займалася добродійництвом. Коли було скасовано кріпацтво вона подарувала кожному селянинові по десятині землі на душу. Добродійному товариству відписала свою садибу з будинком і значний капітал (садиба знаходилася на місці теперішньої середньої школи № 6). У 1879 році Єлизавета Милорадович дарує свій будинок на вулиці Кузнецькій Олександрівському Реальному училищу. На думку автора цієї розвідки, цей будинок зберігся і до сьогодні і знаходиться по вулиці Пушкіна № 52.
  Єлизавета Іванівна померла 27 березня 1890 року від хвороби серця. Величавий похорон і процесія, що проводжала покійну до Хресто-Воздвиженського монастиря, засвідчили великий авторитет і шану, якими вона користувалася у населення міста і не тільки. Єлизавета Іванівна була похована поряд з чоловіком. В сумний період жорстокого погрому духовних цінностей. вчиненого комуністичним режимом, могили Милорадовичів були зрівняні з землею, а нагробки зникли. Згодом в приміському селі Новоселівка було випадково знайдено надмогильну дошку з ім’ям Єлизавети Милорадович. Тепер вона знову повернена до монастиря, але встановлена біля входу, бо могилу не знайдено.
 На спомин і подяку своїй фундаторці Наукове Товариство імені Шевченка у Львові замовило великий портрет Єлизавети Іванівни Милорадович, і цей портрет, поруч з портретами інших фундаторів та добродіїв Товариства: Д.Пильчикова, О.Кониського й М.Жученка, прикрашають собою урочисту залу цього товариства. На жаль, в Полтаві Єлизавета Милорадович, як і інші українські патріоти все ще не одержали при наймі вдячної пам’яті і вшанування їхньої доброчинної діяльності на благо свого народу.


  Анатолій Чернов
  Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.
 
 

пятница, 23 декабря 2011 г.

ВАСИЛЬ КРИЧЕВСЬКИЙ, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО, ПАВЛО НЕЧЕСА


      ВАСИЛЬ  КРИЧЕВСЬКИЙ,   ОЛЕКСАНДР  ДОВЖЕНКО,  ПАВЛО  НЕЧЕСА
                                              (Сторінки  життя)


  Після  революції  1917 року  Полтавське  губернське  земство, члени якого були головним чином  поміщики з досить великим земельним цензом, було переобране.  Були обрані  члени земства  на більш демократичній  основі,  без огляду на  земельний ценз. Головою  губернського  земства  став український соціал-демократ, кооператор М.Токаревський, який розпочав  реформування всіх земських інституцій і в тому числі  Миргородської мистецько-промислової школи. В свій час ця школа була заснована для підготовки учителів мистецького промислу на Полтавщині. Губернське земство вирішило на базі мистецько-промислової школи утворити Керамічний інститут. З складу викладачів школи було утворено «Обєднанний комітет по реформи школи» і направлено клопотання в Міністерство народної освіти. Але міністерство царської Росії не згодилося. Вирішили відкрити середню  технічно-керамічну школу з 4-х річним навчанням.
  Після проголошення УНР, міністерство освіти, за участю Київської  Академії Мистецтв, виробило статут художньо-промислового інституту. Згідно статуту, інститут повинен був готувати спеціалістів з українського народного мистецтва - це був середній професійний навчальний заклад, з 4-х річним навчанням, який був підпорядкований Полтавському губернському земству.
 Директором цього навчального закладу вирішено було запросити Василя Григоровича Кричевського. З цією місією до Києва виїхав  голова Губернського земства Михайло .Токаревський.
  В.Г.Кричевського добре знали на Полтавщині, як одного з визначних митців України. Під час будівництва земського будинку, він часто робив екскурсії в керамічні пункти губернії  для праці і дослідів в художній кераміці й студіював у Київському музеї  «Зразки народного мистецтва». Кращої кандидатури на місце директор Керамічного інституту  годі  було й шукати.
  Але в цей час В.Г.Кричевський був задіяний в  комісії по справах заснування Академії Мистецтв у Києві і, як один із найбільш діяльних її членів не міг кинути тільки що розпочату справу. 
  На початку 1918 року більшовицькі війська розбили з гармат і спалили будинок М.Грушевського, в якому жив тоді професор В.Кричевський. Пожежею знищені всі його картини, архітектурні проекти, етнографічні зарисовки, а також і музей творів народного мистецтва, що його він зібрав і заповів  м.Харкову. Після знищення будинку і всіх матеріалів, Кричевський довго ще не міг узятися за палітру і пензель, переживаючи таку безмірну втрату наслідків своєї праці, які були досягнуті  за його життя. Аж до 1923 року він присвячував себе виключно педагогічній діяльності.
  Жити  родині Кричевського було ніде і він з сім’єю  тимчасово проживав у приміщенні Київського музею.  В той час у Академії  Мистецтв почалися сварки між Бойчуком і Мурашком. Атмосфера стала нестерпною і Василь Григорович почав думати про Миргород.
  У  1918 року в Полтаві повним ходом йшла реорганізація  закладів освіти: відкривались українські школи, гімназії, почали діяти народні університети, було відкрито історико-філологічний факультет Харківського університету. Михайло Токаревський знову їде в Київ до В.Г.Кричевського з пропозицією зайняти місце директора  Миргородської школи.  Тепер Кричевський згодився на це й на початку осені 1918 року був уже в Миргороді.
  Цікаво, що Василь Григорович згодився стати директором тільки при умові, що з нього будуть зняті  всякі адміністративні  обовязки. М.Токаревський згодився на це й зробив адміністратором інспектора Зеленьова, який тепер розпоряджався і господарством школи, і грішми, і всією школою – як інспектор і як директор. Ще літом, В.Кричевський їздив до Полтави і Миргороду на наради з управами земства про реорганізацію школи й перетворення її в інститут. Школу було реорганізовано, і із старих викладачів у ній залишився  Сластьон і майстри керамісти, які були добрими  спеціалістами. З  Києва Василь Григорович взяв в школу три викладача.
 Праця в інституті в умовах більшовицької влади –це постійна боротьба за українське мистецтво і його принципи . Приходилося боронитися від відвертих нападів, як з боку москалів, так і, ще більше, з боку своїх москвофілів, від таємних підлих інтриг, провокацій, доносів. В.Щербаківському один із учнів інституту розповідав: «Як був тільки призначений директором школи Василь Григорович, то старий директор і його прихильники, з бувших учителів школи, порадили нам, учням , бойкотувати  нового директора й не ходити на його і нових учителів виклади.».
  Василь Кричевський пробув у Миргороді від початку вересня 1918 року до половини липня 1919 року й за цей час життя його було декілька разів під загрозою. Перша загроза була ще за німців, тоді коли в Києві стався перший заколот проти гетьмана і німців. Тоді українські  повстанці  зайняли приміщення інституту і це в умовах німецької окупації, загрожувало життю як директора так і викладачам. Взимку 1919 року за доносом україножера  - соборного протоієрея, Чека арештувало В.Г.Кричевського й посадило його в камеру смертників. Тоді до ЧК пішло кілька делегацій від студентів, які вимагали від неї звільнення Кричевського й навіть загрожували страйком.  ЧК досить дивувалася тим вимогам і загрозам, але Василя Григоровича звільнили. На початку березня 1919 року в Миргороді було вбито начальника ЧК й ще кількох чекістів. Тоді один член виконкому матрос, Павло Нечеса, зробив на В.Кричевського донос і його хворого було заарештовано, ніби як «заложника» . Причиною  було те, що Василь Григорович не давав інститутського залу для комуністичних зборів, мітингів та інших забавок. Це було перше неприємне знайомство В.Кричевського з П.Нечесом. Інститут вислав до виконкому депутацію від учителів, студентів і канцелярії з вимогою випустити директора. Вранці В.Кричевського з дружиною було звільнено і як виявилось  вчасно. Бо в цей день з Полтави приїхала карна експедиція і багатьох увязнених розстріляли. Пізніше Павло Нечес признався письменнику Ю.Яновському, що він домагався  розстрілу В.Кричевського.
  Василь Кричевський, якому доводилося боротися не тільки за  інститут і свою працю, але й за співробітників та студентів, мусив вести невпинну і вперту боротьбу за існування інституту, а переконавшись у тім, що боротьбу приходиться вести не тільки з окремими безчесними людьми, але з цілою системою, на яку вони опираються, він не витримав і покинув Миргород.  Повернувшись  до Києва,  продовжив викладацьку діяльність в Академії мистецтв.
. В 1925 році  дирекція кінофабрики  Всеукраїнського фото- кіноуправління (ВУФКУ) в Одесі,  запропонувало Кричевському місце  архітектора-декоратора й наукового консультанта. На той час це було найбільше кінопідприємство в СРСР і фактично єдине в Україні, бо Ялтинська кінофабрика давала відносно невелику продукцію, а нова Київська- почала працювати щойно з 1929 року.  В Одеській кіностудії   працював гурт досвідчених режисерів:  Микола Охлопков, Петро Чардинін та інші – всі росіяни. Вони не уникали української тематики і не були українофобами, вони були просто заробітчани і брали до виробництва сценарії, за які їм платили. На кіностудії були вже й українські актори М.Заньковецька, А.Бучма, М.Надемський. Таким чином можна сказати, що в тій специфічній для Одеси українсько-російсько-космополітичній атмосфері, український дух поволі, але впевнено здобував свої позиції на кінофабриці, але українського кіна ще не було. Воно чекало на прихід В.Кричевського та О.Довженка.
  Василь Кричевський мав певний досвід як художник-декоратор, працюючи у  1906-1908 роках в Києві  у театрі М.Садовського. Він був першим професійним театральним художником. В.Кричевський оформляв пєси: «Степовий гість», «Продана наречена», «Тарас Бульба» та інші. Відомий український мистецтвознавець Д.Антонович висловився про ці праці  Кричевського, зацитувавши слова поета Анрієра: «Перед вами великий декоратор, дайте йому цілі стіни». В тих нових творах Кричевського звертала на себе увагу оригінальність, яка була основана на синтетичному відчуванні форми, риса, яку цей мистець засвоїв собі ще при будівництві будинку  Полтавського земства.
  В Одесі Василя Григоровича  чекала несподівана зустріч з Павлом Нечесом, який на той час працював директором одеської кінофабрики. Так це той самий чекіст, який хотів розстріляти в Миргороді  В.Кричевського, але йому не дозволили, як він сам про це зізнався. По словам В.Щербаківського: «Тепер він (Нечеса) хотів інакше знищити  Василя  Григоровича, тобто, перетяживши його роботою. Крім прямих обов’язків архітектора-декоратора й наукового консультанта, на які Кричевський був запрошений, накинув йому ще завідування й відповідальність за виробництво всіх костюмерних та мебльових майстерень»
  Павло Нечеса – дивний виплід більшовицької системи, яких призначають на відповідальні засади зважаючи на революційні заслуги і на партійний квиток.  Павло Нечеса,  народився у  1893 році в  Миргороді.. «У минулому матрос і червоний вояка, учасник штурму Зимового палацу,  «людина малограмотна, ледве міг писати, а як щось і надряпав, то й сам не міг прочитати»,- був на відповідальних посадах у ВУФКУ, а на час появи В.Кричевського – директором кінофабрики. « Проте всі, що його знали, твердять, ніби він був добрий адміністратор, а в справах, яких не тямив, покладався на головного редактора кінофабрики Ю.Яновського», - писав український історик І.Кошевець..
  Український письменник А.Височенко згадує призвище П.Нечеси в своїй книзі  «СРСР без маски».  В 20-х роках в більшовицькій Росії була модною «метеликова теорія вільного кохання»,( автор Коллонтай), яка була прийнята  не лише до відома, а й до керування,. принаймі,  додержуватися її вважалося ознакою доброго тону.  Автор книги пише: «В моїй присутності проходив чистку партії директор української кіно-фільмової організації Нечеса. У нього все виходило гаразд: старий комуніст, непорушно додержується генеральної лінії ЦК, безмежно відданий Леніну й Сталіну. І все ж заяв на нього подано безліч. І все від покривджених ним жінок. Голова комісії по чистці поставив йому цілком просте питання:
                               -Скільки раз ви були одружені?
             Нечеса замявся, а тоді щиро визнав:
-          З памяті сказати дуже  тяжко, можу помилитися…Витяг записника й почав по ньому читати. Вийшла страшна кількість. Йому запропонували так само доповісти про своїх дітей. Тут Нечеса заперечливо хитнув головою, рішуче промовив:
-                 -Скільки їх, їхні імена, що з ними є, цього вже вам ніхто не скаже!»
 У своїх спогадах відомий кінорежисер Каплер, який в той час працював на Одеській кіностудії згадує  цього колишнього моряка, а згодом директора кіностудії з гумором: «Це був тодішній принцип – головне,. щоб людина була віддана партії, а кожного ремесла можна навчитися…» «Спочатку, - пише Каплер, - персонал студії був стероризований  завзятим моряком. Його мальовнича поява і криклива мова не подобалася інтелектуалам і псевдоінтелектуалам . А таких «псевдо» було більше.».  Мистецтвознавець Софія Наумович розповідає про такий епізод, що стався на кіностудії. «Одного разу, під час перегляду якогось фільму, в якому виступали барони, Нечеса сказав режисерові: «Я, брате, ніколи не бачив баронів спереду, бачив тільки ззаду, як вони втікали від нас. Але скажу тобі: твої аристократи ні до кого не подібні, навіть до своїх задів...»
  Павло  Нечеса сприяв становленню І.Кавалерідзе як режисера кіно. Іван Кавалерідзе  написав сценарій з історії гайдамаччини і відніс  його на Одеську кіностудію. Журналіст Петро Несторенко далі пише: «Директор кіностудії, кремезний моряк Нечеса, запропонував йому самому бути режисером картини.
                          - Але…Я не режисер…Я скульптор…Провалю картину!
                        - І біс  із нею, сказав Нечеса – Не буде картини, зате буде режисер!
  Буває ж так: як у воду глянув! Помилився лише  щодо того, що фільму не буде. Картина зявилася. Та ще й яка! Називалася вона «Злива» і охоплювала двохсотлітній період історії України».
  Згодом на кіностудії зрозуміли, що Павло Нечеса був людиною інтелігентною, тонкою, мав почуття гумору, смаку і здорового глузду. Він навів порядок в студії, взяв у свої руки чужеземних операторів, які були добре оплачені, але не хотіли ділитися знаннями з учнями. Саме він запросив на студію з Харкова О.Довженка  для «посилення творчого складу групи, яка працювала над фільмом «Вася – реформатор»   О.Довженко згадує: «…Таким чином на тридцять другому році життя мені довелося знову починати життя і навчання по-новому: ні актором, ні режисером театральним я до того часу не був, в кіно ходив не часто, з артистами не знався і теоретично з усім складним комплексом мистецтва кіна знайомий не був….Фабрика була досить солідна, та культурний рівень її був низький і фільми не визначалися високою якістю».
. Павло .Нечеса допомогав своїми порадами і авторитетом усім, хто на це заслуговував, в тому числі і О.Довженкові. Фільм «Вася-реформатор» так як і фільм по сценарію О.Довженко  «Ягідок кохання» не мали успіху. То ж якщо вірити легенді, Павло Нечеса викликав усіх учасників знімальної групи « Ягідок кохання» і виголосив, звертаючись до Довженка, таку промову: «Сашку! Не вмієш ти писати сценарій, так і не берися не за своє діло. Тебе треба б було вигнати з кіна, та жалко – ти все ж таки здібна людина. Ось тобі сценарій М.Заца та Б.Шаранського «  Сумка дипкурєра.» Зробиш добрий фільм за цим сценарієм – твоє щастя, не зробиш, - тоді вже вибачай, хоч ти і друг мені, а вижену».
  На цей раз Довженко довіря Нечеси виправдав, бо фільм «Сумка дипкурєра», як на той час, мав не аби який успіх.
  Та найбільшого успіху   О.Довженко  набув, коли почав знімати фільми на українську тематику. Він був великим патріотом України і зафіксував у своїх фільмах усю поезію рідної  країни,  її   незрівняні краєвиди і  її народ, селянські типи, хати селян, подвір’я і цілі села, неосяжні ниви, - все, що приваблювало його око. І в цьому йому  допомогав мистецький  керівник і консультант  Василь Кричевський. Це  Василь Григорович увів Довженка в коло українських науковців – музейних діячів: археологів, етнографів та істориків. О.Довженко їздив з В.Кричевським до Краєзнавчого музею в Полтаву, де познайомився  із збірками музею і зустрівся з професором –археологом М.Я.Рудинським, який в цей час проводив археологічні розкопки в селі Яреськах. В.Кричевський давно знав це село і любив його за надзвичайну поетичну мальовничість, і багато разів малював його краєвиди. До того ж селяни в Яреськах зберегли в ті часи, ще чисту, незіпсовану мову, давні архаїчні звичаї і старий спосіб життя, і їхні етнографічні типи також були типові, чисто-українські. Довженко відразу полюбив це село настільки, що кілька картин знімав саме тут. І першим фільмом, який було знято в Яреськах був фільм «Звенигора». Сценарій для цього фільму написали Йогансон і Юртик, але як писав О.Довженко: «Я переробив його на 90 %». Преса відмічала небувалий успіх фільму: «І ось цей новоприбулий «анальфабет» у кіновому мистецтві випустив перший фільм, який поставив український фільм нарівні найкращих фільмів  в СРСР …Довженків  фільм  «Звенигора» викликав ефект «вибуху бомби».
  Цей успіх фільму безперечно поділяє з режисером і науковий консультант В.Кричевський.  Мистецтвознавець Г.Радіонов так оцінює роль В.Кричевського в кіномистецтві: «В цій галузі найяскравіше видно, що в основі великого знання В.Кричевського на полі українського фольклору, всієї народної творчості, лежить велике знання  етнографії й археології України. Мистець, обдарований історичним почуттям, поновлює на екрані епоху в повній її різнорідності. Архітектура, костюм, речі домашнього вжитку, засоби виробництва, весь народний побут і навіть пейзаж виступають перед глядачем у всій історичній правдивості… Все це дало можливість  впоратися з оформленням складного історичного фільму «Звенигора», в якому наводиться ряд історичних епізодів боротьби українського народу з внутрішніми й іноземними ворогами»
  У 20-х роках В.Г.Кричевський став основоположником українського кіно-декоративного мистецтва.  Він був першим, хто навчив українську кінематографію основ українознавства, по-мистецьки оформивши понад десять фільмів. Від червня 1925 року до жовтня 1927 року В.Кричевський керував мистецькою та історичною частиною фільмів  «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Борислав сміється та інших.. В жовтні 1935 по вересень 1936 роках він  оформляв на тій же Одеській кіностудії фільм «Назар Стодоля», а в 1937 році під його проводом постав перший в Україні кольоровий фільм     «Сорочинський ярмарок».
  Цікаво, що мистецьким консультантом  найславетнішого фільму О.Довженка  «Земля», який  знімався в селі Яреськи у 1929 роц,і  був син Василя Григоровича Кричевського, Василь Кричевський-молодший; він раніше вчився у свого батька в Українській державній Академії  Мистецтв, а потім став працювати в кіно, користуючись порадами батька.
   По різному скінчився життєвий шлях трьох героїв цієї розвідки:
 Василь Григорович Кричевський помер 1952 року і був похований в далекій Венесуелі. Перебуваючи  в квітні 1957 року в Венесуелі , Митрополит  Мстислав з трудом знайшов могилу великого сина України в старій, занедбаній частині цвинтаря. Згодом тлінні останки Василя Григоровича Кричевського і його дружини Євгенії Михайлівни було перенесено до українського пантеону на еміграції – цвинтаря Церкви-Памятника в С.Бавн-Бруку, Нью-Джерсі.
  Олександр  Довженко також помер далеко від своєї улюбленої України, в Москві, фактично в засланні, бо його тримали там, не дозволяючи вернутись на рідну землю, щоб там скінчити своє життя. В листопаді 1945 року він писав у своєму щоденнику: «…Я помру в Москві так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві, десь під Дніпром на горі».
  Олександр Довженко  помер 25 листопада 1956 року. Тіло його разом з серцем, поховали в Москві, на цвинтарі  Новодівичого монастиря і на могилі поставили мармурове погруддя людини з сердитим обличчям, мало подібним до справжнього Довженка, яким його знали і памятали.
  Павло Нечеса прожив довге  і сповнене пригод життя. З 1927 року він очолює Київську кінофабрику. За його сприянням при кінофабриці були відкриті  режисерські лабораторії О.Довженка та І.Кавалерідзе, розпочала роботу Акторська школа (АШККФ). У 1937 році Павло Нечеса був заарештований за звинувачення в троцькізмі. 1968 році український публіцист Софія  Наумович писала: « Людина, яка дала Довженкові нагоду спробувати розгорнути свої крила в кінопродукції, живе до сьогодні. Має 75 років і належить до синьйорів українського кіно. Це Павло Нечеса». Дата смерті Павла Федоровича Нечеси автору статті невідома.


                                   
                                             Анатолій  Чернов
                        Член спілки екскурсоводів  Полтавщини.

                                          

ЖИВОПИСЕЦЬ СЛОВА ГРИГІР МИХАЙЛОВИЧ ТЮТЮННИК



ЖИВОПИСЕЦЬ  СЛОВА
ГРИГІР  МИХАЙЛОВИЧ  ТЮТЮННИК

  «Коли в суспільстві накопичується критична маса брехні, лакейства, рабського мовчання, тоді воно, за якимось вищим космічним законом самозбереження, породжує людей, що приходять сказати йому правду – тим безстрашнішу, глибшу, вистражданішу, чим більше в ньому боягузтва, ницотності та ситості. Незбагненна трагічна рівновага!
 Григір Тютюнник був саме такою людиною. І великим письменником…». Так писала про свого земляка полтавська журналістка Тетяна Дениско.
  Григір (Григорій) Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівці Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Це благодатний край, який у 1933 році зазнав страхітливого спустошення, а сам письменник в автобіографії писав: « У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер – ще й сивий не  був і зуби мав до одного міцні ( я й досі не знаю, де його могила), я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робити), сміяться і балакать перестав…». 1937 року батько письменника Михайло Васильович був репресований  як «ворог народу» і з таборів вже не повернувся. Маленький Григорій дуже сумував за батьком. Головний герой оповідання письменника «В сутінки» зізнається: «Я тільки тріньки-тринечки памятаю тата: вони були великі, і рука в них  теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло і затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати  маленьким.»
 Після арешту батька і другого заміжжя матері шестирічний Григорій потрапляє до родини свого дядька Филимона Васильовича Тютюнника, що проживала в Луганській області. А коли дядько пішов на фронт і тітка дуже бідувала, підліток вирішив повернутися до рідного села. Почалася стражденна подорож окупованою територією, з вимушеним старцюванням, яка згодом постане в у вражаючих епізодах його повісті «Климко», коли герой повісті приморозився «…став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: Ану йдіть! Ану йдіть мені зараз». В автобіографії письменник згадував: «…Йшов пішки маючи за плечима…порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було девять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик…». Фотохудожник Володимир Білоус згадує, що у 1975 році коли Григору Тютюннику треба було просити в партійних органах дозвіл на побудову будиночка на березі Сули (його давня мрія) він категорично відмовився: «Я вже просити не хочу, як отаким у війну (показав рукою) ішов – просив, більше не можу». Перехід з Донбасу до Шилівки тривав рівно два тижні. Щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день, у 1946 році після закінчення пятого класу пішов Григорій у Зінківське РУ. Дослідник життя і творчості Григора Тютюнника Олексій Неживий в книзі «Григір Тютюнник: Образ України – здавна й по сьогодні» наводить лист письменника до Н.Дангулової  (перекладачки творів Тютюнника на російську мову): «Ви помиляєтесь дорога Ніно Павлівна, думаючи, що я пішов із села добровільно. Мене, даруйте за жаргонізм, пішли звідси в РУ №7, голод, холод, взуття, одяг, яких не було, тобто ні взуття, ні одягу, а холод і голод були». Зіньків від села Шилівка знаходився за 3 км. І кожного дня  юнак  в любу погоду долав ці кілометри  Один день з життя в училищі письменник описав в новелі «Смерть кавалера»: «Ігорко, запнутий під шапку старою материною хусткою, в сірій шинелі, підперезаний брезентовою ременякою, припав до шибки. Надворі було поночі, але Ігорко знав, що то тільки так видається після бликунчика, а насправді вже розвидняється…Іти Ігоркові тепло. Ноги аж гарячі. Тільки в спину пошпигує та в носі лоскоче – круте повітря на морозі. не продихнеш…».  В училищі давали пайок – 700 грамів хліба. «Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив  «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому в кишені, як порожній гаманець», - згадував Григір Михайлович.
  1948 року, після закінчення училища Григір був направлений на Харківський завод транспортного машинобудування. «Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну…їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, поки не закашлявся од іржавчаної пилюки  поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! У колгосп, до матері !...».Так не одпрацювавши після училища належний термін Григорій повернувся до рідної Шилівки. За порушення закону «про три роки» Григорія судили й на чотири місяці відправили до колонії. «Коли мене випускали, - згадував письменник, - табірний бібліотекар сказав мені на прощання: «Тебя випускают? Ах, жаль, хороший читатель был…» У таборі я взнав Тургенєва й Герцена…». І знову колгосп, важка праця, натяки, що батько ворог народу і сам «тюряжник». І завербувався юнак на Донбас – край свого дитинства. Звідти у листопаді 1951 року його призвали в армію. Потрапив у Владивосток, у Приморя. Служив радистом. У цей період він активно займається самоосвітою, приділяючи особливу увагу літературі і математиці. Після армії повернувся на Донбас, токарював у Щотовському вагонному депо і навчався в школі. ЩО з а школа Про ці роки письменник згадує в своїй новелі «Іван Срібний»: «Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому ж верстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі «хебе», яку зекономив (серед матросів це називалося «засундучити»), та безкозирці, яку знімав у бані в роздягальці і клав у свою шафочку, щоб не замацькати: хай буде пам’ять».
 1957 року  Григорій Тютюнник вступає до Харківського університету: «А далі щасливі
 п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я любив. І російське відділення – те, до чого я звик, до чого мене готувала школа, армія, напівросійське донбаське оточення» (Автобіографія). Навчаючись у Харківському університеті, написав першу новелу російською мовою «В сумерки» і журнал «Крестьянка» її надрукував (1961 р.). Але далі діло тоді не пішло: настала сесія, попереду маячив диплом, а до того ж письменник вирішив одружитися.
 «1962 році закінчив університет і рік працював учителем вечірньої школи в м.Артемівську на Луганщині. 1963 року переїхав до Києва. Працював спочатку в газеті «Літературна Україна» (1963-65р.р.), потім до початку 1967 р. – старшим редактором сценарної майстерні при Київській кіностудії ім..О.П.Довженка» (із Автобіографії). З 1967 року Григір Тютюнник працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Веселка». З середини 1960 років він цілком присвячує себе літературній творчості.
 Перші літературні спроби Тютюнника зявлялися на сторінках рукописного студентського журналу «Промінь», редактором якого він був. А перший твір – оповідання  «В сумерках», як вже згадувалося в журналі «Крестьянка». Прочитавши оповідання російською мовою, старший брат Григорій, тоді вже визнаний письменник, сказав: «Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у тупик і потупцюєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!». Українською мовою письменник почав писати після смерті старшого брата. «По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам  вам повинен бути зрозумілим (…). Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті» (Автобіографія). Земляк Григора Тютюнника письменник Анатолій Дімаров згадує: «У Григора був зведений брат Григорій, якого я знав ще до зустрічі з Григором. Григорій мене й просив подбати про брата після своєї смерті. Наполягав на тому, щоб я відучив Григора писати російською мовою…А вже перед самою смертю Григорій написав мені листа, у якому говорив, що доручає мені свого «шалапутного брата»…». Після смерті брата Григор зі своїм першим  твором українською мовою «Завязь» відвідав Анатолія Дімарова. Далі Дімаров пише: «Він вручив мені свій перший твір зі словами: «Я прогуляюся Києвом, ви прочитайте. Тоді скажете мені всю правду – вмію писати чи ні»…Виявилося, що перо в нього геніальне. Прочитавши текст, я відразу відправив його в «Літературну Україну» Павлові Загребельному, який і влаштував Григора на роботу. По суті, з цього й почалася його професійна кар єра». З того часу завязалася дружба між письменниками. «Кожного разу, коли Григір щось задумав писати, стукав, заходив, і  я вже бачив іншого Григора, - згадував Дімаров, - Він сідав коло дверей по -  дяківському і починав читати в голос початок нового твору». Саме А.Дімарову належать слова, які характеризують Григора Тютюнника: «Він не пише, а малює словами».
 1966 року побачила світ перша книга письменника  - «Завязь», а вже через два роки йому було присуджено премію «Литературной газеты» за оповідання «Деревій», що дала назву цілій збірки творів, опублікованій у 1969 році. Упродовж 70-х років минулого століття
 з‘являються нові збірки оповідань і повістей Григора Тютюнника: «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978). У тому ж 1978 році Григір Михайлович випустив збірку творів В.Шукшина, які він переклав українською. У 1979 році журнал «Сельская молодежь» повідомив про нагородження письменника медаллю «Золоте перо» за тривалу співпрацю, а через рік він став лауреатом літературної премії імені Лесі Українки за книги «Климко» та «Вогник далеко в степу». 1989р. Григір Тютюнник був удостоєний Національної премії України імені Т.Шевченка, посмертно.
 Улюблений жанр Григора Тютюнника – новела. Письменник вважав, що новела стоїть до поезії найближче.. Цей жанр вимагав від нього великої концентрації думки. «Створити художній твір – значить у чомусь вичерпати самого себе», - говорив він. « Кожне із оповідань автора несе відбиток його особистості, має своє неповторне обличчя, кожне написане з тією остаточною серйозністю та самовіддачею, що не може, звичайно, свідомо чи підсвідомо не пробудити в нас шанобливого ставлення до письменницьких зусиль» - писав товариш по перу Євген Гуцало. Його улюблені герої добрі і кмітливі, не дуже практичні, прекрасні своїми мріями, «що сприймаються як уособлення українського національного темпераменту, народного характеру: працелюб Іван Срібний, учитель Федір Несторович, колишній офіцер Андрій, дужий і лагідний Ладко, самотня бабуся Ганна, дядько Никін, неговіркий Санько Брус, прозваний Диким…» (А.Гуляк, Ф.Кейда «…Тільки пам‘ять залишається…Пам‘ять…як вишневий цвіт»). Ці герої власне і являються альтернативою тим, хто був «по ту сторону добра» - всяким чинушам  «з портфелями» та прагматикам «які уміли жити». Тодішні можновладці добачили в новелах письменника «спотворення радянської дійсності», «злих і убогих героїв». Письменник Анатолій Шевченко у зв‘язку з цим писав: «Гадаю не останню роль тут відіграв особистий момент – у негативних персонажах письменника вони незрідка впізнавали самих себе. Хіба не простежується їхня спорідненість, скажемо, з вічно переляканим чоловіком на прізвисько Нюра («Нюра»), чи з бездумним виконавцем чужої волі Маркіяном («Поминали Маркіяна»), а чи морально здеградованими Дзюбенками («Син приїхав») тощо». Письменник говорив не тільки про недолік у соціальному плані, а й у національному українському характері і говорив про це сміливо, відверто. О.Неживий наводить слова дослідника творчості Григора Тютюнника, літературознавця Лариси Мороз: «Як відомо, Григир Тютюнник писав про те, що бачив на власні очі або що врізалося у його дитячу пам’ять, про тих людей, з якими спілкувався, чиїми бідами і проблемами переймався – як своїми власними, бо ж постійно почував себе одним з них. Він писав переважно про людей свого покоління». А.Дімаров в інтервю  С.Короненко сказав: «Коли я читаю справжній художній твір, наприклад Гр.Тютюнника, то навіть образ забитого затюканого героя зроблено так майстерно, що виникає у мене почуття надії. Дивовижна річ! І в той же час оці позитивні, будь вони прокляті, герої – кавалер Золотої Звезди і т.д. у творах моїх колег мене вбивали і гнітили». В інтервю газеті «День» А.Дімаров  говорив про Гр.Тютюнника: «Він -  явище неймовірне! Коли японці видавали збірку найвидатніших новелістів світу, то з Радянського Союзу туди були включені доробки лише Василя Шукшина та Григора Тютюнника». («День» 31.Х.2008).
 Твори Григора Тютюнника піддавалися нещадній цензурі, і врешті було винесене йому звинувачення в фальшивому, антинародному зображенні життя села. Письменник відчував на собі цькування і облогу, рукописи не приймались до друку, не було грошей для життя. Письменник і краєзнавець Петро Ротач наводить слова одного із друзів Гр.Тютюнника  А.Шевченка: «Надто багато накопичилося в його душі тієї вибухонебезпечної  депресивної маси за попередні роки», що «досить було найменшого поштовху, щоб сталось непоправиме». Невипадково, знаючи раниму душу  Григора, його старший брат Григорій Тютюнник писав братові: «Ти, Григоре, надто відкриваєш серце, ти хоч рукой його прикривай». 6 березня 1980 року Григор Михайлович прийняв страшне рішення: він закінчив життя самогубством.
 Сучасники пригадують – Григір Тютюнник любив носити білі сорочки, особливо коли творив, а це він робив практично завжди – «…сюжети виношував довго, слово шукав терпляче, часто озвучував друзям нові епізоди, характери «виліплював» ретельно і натхненно. Так колись наші пращури виходили в поле – наче на священнодійство…», - пише Раїса Мовчан, яка товаришувала з письменником. А ще Григор  Михайлович любив співати. Його улюбленою піснею була «Летіла зозуля» «У його виконанні це був, кажуть шедевр, який легко уявити кожному, хто чув грудну його вимову, оркестровану інтонаціями, щедро розкиданими в його ж оповіданнях.», - згадує  Гр..Штонь.
 Поет І.Стогнійчук в вірші присвяченому Гр.Тютюннику писав:
                          Від туги вмить стиснулося безміря,
                          Коли про матір пісню заспівав:
                          «Летіла зозуля та й стала кувати,
                          Ой то не зозуля, то рідная мати…
Композитор і поет О.Білаш теж не обійшов цю тему в житті  письменника:
                          Я й досі чую голос його в пісні,
                          В якій зозуля долю віщувала
                          В якій були дороги ранні й пізні,
                          В якій його душа слізьми співала….
Невипадково одна із кращих новел Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном» вважається шедевром української новелістики ХХ століття. По словам Р.Мовчан «це твір-мрія про гармонію душі зі світом. Ії все недовге своє життя шукав Григір Тютюнник – як і кожен із нас».
 Письменник Іван Малюта в статті «Не дався приручити», присвячену письменнику писав: «Все єство його – людини, яка любить свободу в усьому противилось пристосуванню до сірої, облудної дійсності. І він помер, як оточений у бою. Коли кінчаються набої.
                             От і все. А на вічному древі
                             Замість мене – бруньки на порі.
                             Ну, вважайте, у мене перерва…
                             І зозулиць моїх не журіть.


                                                                   Анатолій  Чернов
                                  Член спілки екскурсоводів Полтавщини.