понедельник, 30 января 2012 г.

Сяйво чужої слави


          
Деякі роздуми до 300 річчя Полтавської битви і його визначної архітектурної пам‘ятки – Монументу Слави.
Уряд Росії звернувся до уряду України з пропозицією перенести пам‘ятник Слави з міста Полтави до Петербургу. Пам‘ятник Слави один із визначних монументів, який побудовано на честь Полтавської битви і прославляє “Славу русского оружия”. На Україні неоднозначне відношення до Полтавської битви. Тому з метою збереження видатної архітектурної пам‘ятки – місце монументу в Петербурзі.
З місцевої преси (першоквітневий жарт)
У всі часи і в будь-якій країні пам‘ятники, монументи були провідником певної державної ідеології. Крім того, вони символізували належність міста до тієї чи іншої держави й відображали її історичні традиції, ушановували її героїв. Метрополії зводили на приєднаних землях монументи, що втілювали ідею влади панівної держави. Державна ідея виражалась через прославлення образу монарха (для росіян, це був Петро І) ідеї єдності монархії, держави і народу. В Росії процеси зміцнення національних ідеалів через звеличування пам‘яті героїв минулого, історичних подій, зумовили появу нового типу монументів у 19 століття, які рентраслювали для маси офіційну російську ідеологію, насаджували подібне імперській владі розуміння минулого. Для того, аби фактично позбавити українців власного національного майбутнього, владі потрібно було задекларувати історичну тотожність “малоросів” з “великоросами”. У вподовж ХІХ і І половині ХХ століття на українських тенетах у складі Російської імперії зводили пам‘ятники, що уславлювали минувшину в російсько-імперському насвітленні й пропагували лише російську історичну перспективу. І почалося все із встановлення між 1805-1811 роками монументу Слави на відзначання перемоги російської зброї в Полтавській битві.
Навколо головної площі Полтави, у центрі якої здіймалась тріумфальна колона з орлом, були розташовані адміністративні установи й навчальні заклади губернії і міста. Таким чином Полтава, як центр губернії перетворилася на символ Перемоги російського царату над “малоросійської шатостю”. А орел мав повсякчас нагадувати, за висловом сучасного історика Ігоря Гирича “Хто в хаті господар”.
А тепер трохи історії. Перший план забудови центра міста був складений у 1783 році, по якому планувалось збудувати монумент Слави на торговій площі (зараз Театральна Площа). З цієї нагоди 26.06 1804 було закладено пам‘ятну дошку. Навколо Петровської Площі, на Соборній та Торговій передбачалось збудувати адміністративні будівлі. Але плани помінялись.
В листі генерал-губернатора Куракіна міністру внутрішніх справ від 27.05.1805 говориться: “Сей пам‘ятник (монумент) хоть и был предназначен к построению на торговой площади гостиничного двора, но по великолепию монумента нахожу приличное сооружение его на главной городской круглой площади, которая будет украшена главными двухспаренными зданиями.” Олександр І підтримав ініціативу  Куракіна. Полтавський генерал-губернатор на асигновані йому 400 тис карбованців з Петербургу, викупив землю, на якій знаходився ярмарковий вигін для торгівля сіном і дьогтем. Так на північно-західній околиці, чистому полі було створено коло діаметром 345 метрів, в геометричному центрі якого і почалося спорудження пам‘ятника. Все вирішило місце для монумента слави – торгова площа не підходила, де пам‘ятник можливо було бачити лише в межах площі. Тому Кругла Площа стала  центром міста, а повний план забудови було затверджено у 1805 році. 9 травня 1805 р. іменним указом Олександр І не тільки узаконив спорудження монументу, а і призначив відповідальним за це генерал-губернатора Куракіна. Будівництво пам‘ятниками здійснював губернський архітектор Михайло Амбросимов. Йому належать і перші два проекти монумента. Перший варіант являв собою велику колону з п‘єдесталом із тесаного каменю на невеликій підвищеній площадці, оточений чавунною балюстрадою з тумбами, що завершувалися кулями.
Біля підніжжя колони на п‘єдесталі з чотирьох боків передбачалося встановити композиції з зображенням трофеїв. Колону, увінчану орлом, планувалось перевити стрічкою, а в проміжках укріпити барельєфи з алебастру із зображенням епізодів Полтавського бою. Але проект не був схвалений. Тоді М.Амбросимов розробляє другий варіант, у якому зберігає первісні композиційні принципи: гладка колона спиралася на гранітний п’єдестал у формі куба зі скошеними кутами; навколо основи колони – ті ж бронзові композиції воєнних трофеїв, а на бокових поверхнях п’єдесталу – барельєфи з зображенням в‘язок зброї, перевитих лавровим вінком зі стрічкою, і скрученої кільцем змії; в середині кільця – напис із датою історичної події. Гранітна основа пам‘ятника мала східці та напівкруглі кінці, в яких передбачалося встановити гармати, по верху основи планувалися грати. Але затверджено було проект  петербурзького архітектора Тома де Томона від 1.05.1805 року, який, зберігаючи ідеї та принципи композиції монумента, запропоновані М.Амвросимовим, поліпшив пропорції пам‘ятника, надав основі вигляду уступчастої фортеці з гратами у формі мечів, увів елементи скульптурних прикрас, перемістив барельєфи з п’єдесталу колони на основу, в цілому поліпшив архітектурну виразність колони, змінивши її пропорції, масштаб постаменту. В спорудженні монументу брали участь московські скульптори І.Гордєєв та І.Мартос. До виконання скульптурних прикрас було залучено архітектора Федора Щедрина. Наглядав за будівництвом “каменных дел мастер”. Учень Тома де Томона Леопольд Карлані.
Монумент Слави – чавунна колона тосканського ордера на кубічному гранітному постаменті, що стоїть на ступінчатому стилобаті у формі чотирикутного бастіону, в основу якого вмонтовано 18 гармат (10 з Полтавської фортеці, 8-з Переволочної). Верхня площина огороджена литою чавунною граткою, декоративні стояки якої виконано у вигляді вкладених у піхви мечів, обернених клинком до землі, що символізувало завершення військових дій. Грані постаменту прикрашають горельєфні бронзові композиції з  з римською військовою атрибутикою.
У центрі композиції з південно-східного та півнично-західного боків – великі бронзові кільця у вигляді гадюк, що тримають себе за хвіст.
У кільці на південно-східній грані позначена дата Полтавської битви “июня 27-го 1709 году”.На протилежному боці “окончен в 1809 году”. Однак монумент було відкрито 27 червня 1811 році. Колона – цегляна одягнута чотирма чавунними кожухами, шви між якими закрито трьома пасками у вигляді вінків дубового листя. Колону увінчує півсфера на якій бронзовий позолочений орел з блискавками у кігтях і лавровим вінком у дзьобі, обернений у бік Поля Полтавської битви. На пам‘ятнику була пам‘ятна мідна дошка (яка не збереглася): “Богу благодеявшему, в память победы, одержанной в 1709 году июня 27 Государем России Петром Великим над королем Швеции Карлом ХІІ на сем месте в Полтаве, в блогополучное царствование Всемилейшего государя императора Олександра І заложен сей монумент малоросийським генерал-губернатором князем Курахиным в лет от Рождения Христа 1804 июня 27.
Висота колони разом з капітелью 10, 35м, орла з піверерою 2,11м. Розмах крил орла – близько 1,30 м, розмір стилобада 12,2х12,2м.
Бронзові прикраси пам‘ятника відлито за проектом скульптора Федора Щедрина коштом імператора Олександра І. Горельєфи бронзові композиції постаменту відображають елементи герба Полтавської губернії часів Олександра І, в ідейний зміст якого вміщена ідея московської помсти. Герб той за малюнковим зразком і за описом виглядає так: “У золотому щиті чорний трикутний пам‘ятник, прикрашений золотою кільцевою гадюкою: за пам‘ятником два зелених стяги з золотими коронованими вензелями царя Петра Великого і держаки червоні з лезами списів; усе супроводжено вгорі двома перехрещеними червоними мечами: із змісту цього герба видно, що в ньому відзначені полтавські події за часів Петра І, тобто переможна для Росії полтавська баталія, символізована, як звичайно, воєнною арматурою (прапори, мечи, списи) і знищення державності України, символізоване гадюкою, похороненою в чорному пам‘ятнику (вірніш – у Піраміді). На пам‘ятнику Слави на двох гранях постаменту відображена гадюка, що тримає себе за хвіст. Немає сумніву що тією гадюкою символізовано також і самого гетьмана Івана Мазепу за його “зраду”. Що в полтавському гербі в образі гадюки представлено саме Мазепу, то маємо доказ у тій вкоріненій російській мистецькій традиції – саме таким способом ненависного їй гетьмана символічно означати. Ось у своїй “Полтаві” Пушкін по втечі гетьмана уїдливо запитує “... но где Мазепа, где злодей?...куда бежал от угрызений змеиной совести своей?...” А ось ще один, не менш виразний мистецький алегоричний образ Мазепи у вигляді змії, утворений ще за часів царя Петра. В одній з алей літнього саду в Петербурзі стояли невеликі мармурові статуї: одна під назвою “Левові щелепи дере (Львиную пасть рвет), друга “Гадюку дере”(Змею рвет)”.
Статуя перша в образі Самсона, що роздерав пащу левові, символізувала перемогу Росії над шведами під Полтавою в Самсонів день 27 червня. Друга статуя була алегорією “ганебної долі зрадника Мазепи” – коло зображали у вигляді змії.
А згадайте пам‘ятник Петру І в Петербурзі і слова з вірша Зінаїди Гіппіус, написаним в роки першої революції:
Как прежде, вьется змей твой медный
Над змеем стынет медный конь…
И не сожрет тебя победный
Всеочищающий огонь…
Де копита Петрового коня в монументі Фальконе роздушують мідяну гадюку: Символ “зради”, може “измены” Мазепи. Тому нічого дивного, що символіка образа гетьмана Мазепи знайшла своє відображення і в Полтавському гербі, історично пов‘язаному із Полтавською перемогою із особою Мазепи.
Фантастичний образ “саможерної змії”, тобто такої, що ковтає власний хвіст, загально вияснювався, як вияв заздрості, ненаситності. Отже “саможерна змія” в Полтавському гербі, на пам‘ятнику Слави, ніяк не могла символізувати “вічності”, як це намагаються преставити деякі історики, геральдисти. Символ “вічності” з найдавніших часів людства, що навіть може від світанку культури, має своє власне графічне означення, свою власну емблему: замкнуте коло.
Це простий, але дуже виразний і гарний символ унаслідувало й християнство, вживаючи фігури кола і на план будови церков-ротонд і на нимби навколо голів святих, і на інших священних предметах. Пізніше символом вічності стала обручка.
Таким чином символ саможерної змії на пам‘ятнику слави мав намір представити “зраду” Мазепи, а це тим більш, що водночас при тому представлявся зручний традиційний спосіб тенденційно розправлятися із своїми історичними противниками через безоглядно пониження їх навіть на невідповідному місті. Треба нагадати, що ще в 1654 році Богдан Хмельницький подарував Полтаві герб: на глазурованому полі – золотий лук зі стрелою вниз, по кутах щита чотири золоті зірки. “Саможерна змія на гербі відсутня”.
Українська національна честь вимагає відкинути такий принизливий, насильно нав‘язаний їй чужою волею невластивий символ і тому для Полтавської землі українською державною національною геральдикою мусить створена інша, відповідно пристойна емблема.
 З будівництвом пам‘ятника Слави, який став домінантою Олександрійського пляцу (Круглої площі) в Полтаві створився ансамбль доби російського класицизму. Це – найзначніший класицистично архітектурний ансамбль на Україні, унікальність якого ще в тому, що тут вдалося синтезувати абстрактні рішення “образцових проектів” Московського архітектора А.Захарова з архітектурою місцевих зодчих, які зуміли з типових елементів, загальновживаних по всій імперії, створити нову неповторну мистецьку цінність. І дивно, що ця пам‘ятка архітектури не попала в список “7 чудес миру”, який визначався у 2007 році.
Емський указ 1876 року остаточно поділив слабку і нечисленну українську інтелігенцію на 2 табори: прихильників ідеї “єдиної і неделімої” і українців – патріотів. Група українців не ставила тоді великої сили, але великою була її ідея, що почала жити власним життям і притягувати щораз нових прихильників. І пам‘ятники в цих умовах влада використовувала як зброю для боротьби з небажаними суспільними настроями й національними прагненнями українців. Це визвало спротив найбільш радикальної частини української інтелігенції. Так ще у 1872 році було вперше пошкоджено пам‘ятник слави. Як пише В.Бугнєвич в своїх “Записки о Полтаве и ее памятниках”виданих в Полтаві у 1902р:”1872году c памятника каким-то «любителем скульптуры» были содраны медные доски, поэтому во время празднования 200 летия юбилея Петра Великого, пришлось прикрыть изъян искусственными орнаментами”.
На мій погляд це був перший супротив ідеї національного гноблення українського народу.
Відкрите протистояння між свідомою українською інтелігенцією та прихильників “єдиної і неделімої” почалося після першої російської революції, коли у 1909р українські громадські організації і політичні партії виступили з ідеєю встановити памёёятник Шевченко до 100 річчя від дня його народження. Ще у 1900 році Микола Міхновський, як гласний Харківської Міської Думи, вніс пропозицію встановити пам‘ятник Шевченко, але Дума відхилила, прийнявши рішення спорудити в Харкові пам‘ятник Лермонтову. З листопаду 1904 року організацією “Оборона України” було здійснено демонстративну акцію над “символом панування Росії” – спробу підірвати бюст Пушкіна у театральному садку міста Харкова. В листівки “Самостійна Україна” – Оборона України було сказано “Пушкін – літератор Московський, що підло і брехливо змалював у своїх творах постать нашого патріота гетьмана Івана Мазепу. Україна досі не має пам‘ятника Шевченко, а уряд не податки, зібрані з українського населення ставить монументи особам ворожим. Шевченко є наш великий поет, а Пушкін – ваш...”
Український історик Костатуха в 1920 році писав “Тільки ненормальні стосунки, що в них доводилося жити українському народові, спонукали до таких гострих виявів національної нетерпимості як замах на пам‘ятник Пушкіну”. Микола Шаповал, член організації при Української народної партії “оборона України” згадує: “Я був переконаний, що доки на Україні нема пам’ятника Шевченко – не сміє стояти інші пам‘ятники”. Подібний характер мала і спроба самостійників висадити в повітря в 1909 році пам‘ятник Слави. Цей вибух був приурочений до 200 річчя перемоги над Шведами. Ця спроба вдалась лиш частково – пам‘ятним  було пошкоджено, але не знищено. Не вдалося підірвати і пам‘ятники Романовим у Києві і Одесі.
Отже в кінці ХІХ початку ХХ ст.. українці виявили своє бажання встановити лише один пам‘ятник Тарасу Шевченкові, але їм завадили це зробити, водночас звели принаймі півдесятка монументів, що стверджували російськість і заперечували українську національну ідею... нав‘язували міф про єдиний “Руський народ” з єдиною історією, мовою, імперською ідеологією та культурою. Це було ще раз продемонстровано при святкуванні 200 річчя з дня Полтавської баталії, коли до Полтави прибула царська сім‘я. Як писала газета “Полтавський вісник” 27 липня 1909р. біля пам‘ятнику Слави з‘єднаний хор (500 чоловік) під керівництвом Дмитра Ахшарумова виконав фінал опери Федора глинки “Життя за царя”. Святкування набули всеросійського масштабу. Французький економіст, посол до Установчих зборів ще в лютому 1869 року писав “Ціла Європа була переможена Карлом ХІІ під Полтавою. На другий день після цієї перемоги, перший раз москалі дерінітивно вдерлись в Европу, захоплюючи Малу Росію (Україну). Ця перемога являється для них так важливою, що ще сьогодні святкується її річниця, і тоді, коли інші перемоги вже забулися. І тепер ще, русини, названі малоросами, не називають руськими москалів, вони добиваються своєї незалежності і петербургське правительство уважає їх за ворогів, не безпечніших від поляків”.
Минули часи. Під час національно-визвольних змагань українського народу була спроба повернення до своїх традицій, своїх національних героїв. Так 15 червня 1918 року на засіданні Полтавської Міської думи було внесено пропозицію про перейменування майдану “Корпусний парк”, де знаходився Монумент Слави в Мазепин гай. Така назва головної площі міста знівіювала б символіку  на монументі і відродила ім.‘я гетьмана України. На жаль, при захваті влади більшовиками, стара назва була повернена.
Монумент Слави не давав спокій і радянській владі. Всередині 1929 р. Полтавський окрвиконком обговорював питання зняття пам‘ятника, як символа царизму, який “лякає відпочиваючих працюючих мас”. І тільльки втручання бюро Українського комітету охорони пам‘яток культури (УКОПК) заборонило знесення монументу, наголосивши, що мова йде без сумніву про цінну пам‘ятку в стилі ампір.
Під час ІІ світової війни також були зазіхання на пам‘ятник слави з боку українських націоналістів, які знаходились в окупованій Полтаві. Про це свідчить письменник Володимир Старицький (Гофман), який був співробітником газети “Голос Полтавщини Брат Галини В‘юн (голова Українського Червоного Хреста Гришко, “випускник Колими(засуджений при більшовиках) просував у газету і політичні статті. Він наполягав на зруйнуванні пам‘ятника Слави. Пам‘ятник Слави – Українська слава української ганьби і треба його знести. Я сказав йому “Нехай краще свідчить і надалі про нашу політичну глупоту, може таки її переборенню колись сприятиме. І він охолов Та, кажуть і німецькі танки не могли його зрушити, нам його і надалі пам‘ятство лишивши.
Про спроби руйнування пам‘ятника німецькими танками документальних підтверджень немає, хоча в повісті О.Гончара “Земля гуде” такий епізод має місце.
Після ІІ світової війни відбудований пам‘ятник Слави було відкрито 1.05.1953 року. Було здійснено перекладка, шліфування й заміна пошкоджений плит. У 1974 році був виконаний останній ремонт пам‘ятника і здійснена нова позолота орла і вінка.
З проголошенням незалежності України монумент Слави знову привертає ддо себе увагу. На мій погляд, невипадково у 2000 році (як і у 1872) яким-то “любителем скульптури”(див. Бугнєвича) було пошкоджено пам‘ятник: зірвано частково чавунна гратка та горельєфні бронзові композиції: Міська влада зголосила про чергову крадіжку металобрухту і в короткий термін відновила пам‘ятник, забувши свідомо чи несвідомо повернути на горельєфні бронзові композиції списи, які хоч чимось нагадували атрибутику українського козацтва. В місцевій пресі з‘явилося багато статей, які гнівно осуджували руйнацію пам’ятника. Але були і інші думки. Так в невеликому допису надрукованому в газеті “Полтавська думка” читач пише: “від імперських часів Полтава успадкувала візитівку  в образі пам‘ятника Слави, увінчаного орлом, що тримає вінок, який призначений для увінчання перемоги Петра І. Я думаю, що вінок має лягти на братську могилу всіх українців, що стали жертвою тієї “перемоги” протягом 3-х століть. Отже обеліск може бути пам‘ятником спільної історії тільки тоді, коли поруч з ним постане пам‘ятник жертвам”.
В статті полтавського журналіста Ігоря Черчатого порівнюється Трафангальська і Полтавська битва. На його думку Полтавська битва визначила “обличчя” або статус-кво у східній Европі на декілька століть (але не до наших днів), а Трафангальська битва визначила обличчя Західної Європи і до цього часу, Об‘єднує дві великі битви майже ідентичні за структурою Колона Нельсона в лондоні і Колона “Золотий орел” в Полтаві. А роз‘єднує великі битви: для шведів, що зазнали поразку під Полтавою – це подія, яку вони не хочуть забувати; для росіян – це тріумф; для українців – страшна трагедія. Далі автор пише: “А як можна, і чи можна взагалі розрекламувати на весь світ 300 літній ювілей Полтавської битви.. незважаючи на наслідки битви і сучасні емоції треба щоб про Полтаву дізнався весь світ”
Далі журналіст вносить пропозицію, оскільки існують різні погляди на Полтавську битву в Росії, Швеції і Україні, зробити в Полтаві три музеї Полтавської битви: російський, шведський і український.
Невпевнений щодо доцільності створення таких музеїв, але з‘явились і інші пропозиції: так у липні 2007 року Полтавське землячество у Москві підтримало пропозицію мерії Полтави встановити “Монумент Дружби” на честь загиблих козаків, росіян і шведів у полтавській битві. Це мені нагадує славнозвісну “Ротонду Дружби народів” (Біла альтанка) відбудована на честь “300 річчя возз’єднання України з Росією” зі словами на фронтоні “Слава Союзу Радянському Слава, Слава Вітчизні народів-братів”. Знову історія повертається на “Круга своя”. Знову точаться питання: чи потрібні в Полтаві пам‘ятники Мазепи або Петлюри?
Полтавське об‘єднання товариства “Просвіта” ім.. Тараса Шевченка виступило з заявою: “У центрі Полтави стоїть пам‘ятник Слави – пам‘ятник нашого колоніального минулого, неймовірно жорстокого. Те, що зробили “орли Меншикова” з мешканцями Батуріна, низкою інших українських міст і містечок, важко осягнути розумом. Такої садистської жорстокості світ не знав. На противагу цьому пам‘ятнику жорстокості і гноблення українців російським імперіалізмом має постать символ нової України, яка попри весь трагізм і незлічені жертви на історичному шляху, таки здобула і свою самостійність і свою соборність. Як нащадки славного лицарства козацького, сучасні полтавці мають створити у своєму місті таку домінанту, такий символ, який би утверджував незалежність нашого духу у прагненні здобути втрачену свободу і державу. Ним і має стати пам‘ятник Іванові Мазепі.. А поки що міська влада не беручи до уваги, указ Президента України “про увінчання пам‘яті видатних діячів УНР й Західноукраїнської Народної Республіки”, яким передбачено зведення і пам‘ятника С.Петлюри, виступила проти дій держадміністрації, яка ініціювала встановлення пам‘ятного знаку на місці, де планується поставити пам‘ятник. Пам‘ятний знак все ж було встановлено, що стало приводом позову міської влади до суду. В місті йде протистояння між політичними партіями і громадськими об‘єднаннями. В серпні 2007р невідомими особами пам‘ятний знак було пошкоджено.”
Як писав поет Евген Маланюк “Малоросійство  - то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То-неміч, хвороба, каліцтво внутрішньо-національне. Це – національне пораженство.” Ці слова поет пов‘язує характеризуючи полтавського полковника Мартина Пушкаря, якого називає “батьком малоросійства”. Саме він в боротьбі за гетьманство, зрадив український народ і виступив проти законного гетьмана Виговського. Одержавши поразку він загинув, і відрубану голову Пушкаря було виставлено на показ полтавцям.
І зараз ця кам‘яна голова (пам‘ятний знак) нагадує полтавцям про велику зраду, яка пролила багато української крові і зробила з України велику руїну. Цей пам‘ятний знак , як і скульптурний витвір – пам‘ятник галушкам (на Соборній площі!) не викликав жодного протесту. Тому і з‘явились без проблем. І доки ми б‘ємося то через Петлюру, то через Мазепу, то через Срдючку (пропозиція міської влади зробити Сердючку почесним громадянином міста) символом нашого внеску в цивілізацію може залишитися непереможна полтавська галушка. Мимоволі згадуються слова В.Сосюри з поеми “Мазепа”:
Той не живе, хто жить не вміє
З душею темного раба.
Життя ж – це вічна боротьба!
І тільки сильними народи
Куються в нації, їдуть
Крізь бурі в радісні походи
Торують для нащадків путь.
А поки що монумент Слави зараз, як і 200 років тому символізує “Победу руського оружия”, та трагедію української нації так і є візитовою карткою Полтави.
Полтаво, Полтаво, скажи Україні,
Чому над тобою і досі орел?
Чи краю твого не стоптали Чужинці
Чи не поглумились з пісень москалі?
Полтаво...
А де Чураївна, Мазепа, Петлюра?
Зостались лиш яничари й раби
Н.Поклад
Відомий вчений, віце президент УНР в екзілі Микола Степаненко, характеризуя будинок Краєзнавчого музею в Полтаві, як одне із духовних криниць національного самоусвідомлення і гідності українського народу в той час звертає увагу на пам‘ятник Слави з “кривавим царським орлом на обеліску, “щодень Божий” розриває серце народу – Прометею й випиває його кров”. Що ж до самого відзначення 300-річч полтавської битви, то це має бути реквієм по українським героях та та спільна молитва по всіх загиблих у ті жорстокі роки.
Голова Полтавської обласної Спілки екскурсоводів. Почесний працівник туризму України. Анатолій Чернов


ЗАСНОВНИК ЛАВРСЬКОГО МУЗЕЮ УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОВИНИ


             ЗАСНОВНИК  ЛАВРСЬКОГО МУЗЕЮ УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОВИНИ

                                  (ПАВЛО ПЛАТОНОВИЧ ПОТОЦЬКИЙ)

                                                                               18 травня світова громадськість відзначає
                                                                               Міжнародний день музеїв. Українські музеї
                                                                               створено завдяки колекціонерам та
                                                                               ентузіастам.

 Ми ще мало знаємо свою історію, наших діячів, що віддали своє життя за визволення українського народу від духовного та політичного рабства. До діячів, що заслужили на глибоку шану, найтеплішу згадку і вшанування пам’яті належить великий патріот нашого краю Павло Платонович Потоцький  -  генерал-лейтенант гвардії царської армії, відомий в російській науці як вчений-дослідник історії російського війська, співробітник воєнної енциклопедії російського генерального штабу. В українських наукових колах він був шанований як заслужений збирач української старовини, фундатор великого музею української старовини, який довгий час був окрасою Всеукраїнського музейного містечка в Києві.
  Павло Потоцький народився 12 грудня 1857 в селі Просяниківці Кобеляцького повіту, що на Полтавщині і походив із старовинного козацького роду. Його прадід і дід були старшинами Полтавського полку. Батько – Платон Олександрович служив суддею Кобеляцького повітового суду. Йому належали декілька маєтків на Полтавщині, серед них невеликий маєток в селі Потоки, що біля Кобеляк, звідки і походить їх  прізвище – Потоцькі. Мати – Ганна Петрівна від природи мала неабиякий хист до народної медицини, тому залюбки лікувала всіх бажаючих не лише з Просяниківки, а й із довколишніх сіл. Цей рід нічого спільного не мав з польською родиною графів Потоцьких.
 Дитинство Павла проходило в оточенні великої родини – пятьох братів і двох сестер, де панував дух взаємної любові та пошани. Він змалку цікавився історією. Йому показували рештки шведських батарей, - з землями Потоцьких межувала відома Перевалочна, через яку після Полтавської катастрофи рухалися шведи та війська гетьмана Мазепи. В родині дотримувалися козацьких традицій. Так близький родич Віктор Потоцький любив ходити у дорогій гетьманській одежі, а на воротах маєтку у нього майорів козацький червоний прапор. Павло був найменший із братів і вступаючи до Петровської полтавської військової гімназії ( кадетського корпусу) пішов їхньою стежкою. Закінчивши кадетський корпус (1874) він вступає на математичне відділення Михайлівського артилерійського училища в Петербурзі (1874-1877) та Артилерійську академію (1878-1881). Після закінчення Михайлівського училища Павло Потоцький в чині підпоручика потрапляє в діючу російську армію на війну з Туреччиною за Балкани.(1877-1878 рр.). Відомий краєзнавець К.Бобрищев в книзі «Отчий край» приводить анкету, яку заповняв Павло Потоцький у 1929 році, де генерал так характеризує свій бойовий шлях: «З 1874 року до Лютневої революції займав строкові посади від найнижчого чину до генерала від артилерії включно (і командира корпусу). Брав участь у трьох війнах: турецькій 1877-1878 рр., японській – 1904-1905 рр., і світовій 1914-1917 рр. у передових військах. Брав участь у багатьох битвах…». Саме на службі Павло Платонович захопився батальним живописом, дослідженням воєнної історії Росії. Він стає консультантом низки наукових установ, створює військові музеї, коментує архівні документи. Його вабила наукова робота. Потоцький видав 10 книжок та надрукував багато журнальних та газетних статей. Серед них  праці «Гвардия русского царя под Нарвою в 1700-1704 годах», «Столетие  российской конной артилерии», «История гвардейской артилерии» тощо. Друкував він свої статті і розвідки  в часописах «Русский инвалид» та «Правительственном вестнике». Павло Потоцький стає одним із засновників Імперського російського військово-історичного товариства, організатором першого в Росії музею при військовій частині – лейб-гвардії 1-ї артбригади (1896). Серед творчих планів Потоцького було створення загального Військово-історичного музею. Він розробляв теорію музейної справи, принципів формування та збереження музейних фондів.
 Павло Потоцький бере активну участь у Петербурзькому Товаристві дослідників української писемності й мови. Він починає збирати колекцію старожитностей, а згодом книжки та документи виключно з української історії. Вчений-історик С.Білокінь в книзі «Музеї України». Збірка П.Потоцького..» приводить розповідь книгаря Ф.Шилова який знав П.Потоцького як «собирателя литографии и гравюри, особенно на военные сюжеты, а также виды Петербурга и Украины. Это был молодой, очень красивый человек (в чине капитана), средства у него, видимо, были, и он собирал свого рода музей. Особенно хорошо было подобрано все, что касалось не только любимой, но попросту обожаемой им Украины». Потоцький виступає з рефератами на теми: «Українські вчені та діячі про М.О.Максимовича», «Часопис «Основа» та її фундатори», «Бібліотека Т.Г. Шевченка» тощо. Він робить цілу низку ґрунтовних повідомлень про економічне становище Слобідської України 18 століття, про козацькі літописи і гетьманські універсали.
 Вийшовши у відставку Павло Платонович зайнявся виключно упорядкуванням своєї прекрасної збірки та бібліотеки, до останньої хвилини вишукуючи пам’ятки української старовини, купуючи їх, публікуючи та всіляко допомагаючи дослідникам минулого України. Гаряче закоханий в славну історію України, Павло Потоцький мріяв про втілення цієї героїчної історії в усіх видах мистецтва: малярстві, скульптурі, поезії. театрі, кіно, - вимагаючи від усіх тих, що звертались до нього, безкомпромісної документальності їх розробок, і в цьому допомагав авторам усім своїм багаторічним досвідом. Майже усі фільми з українського життя, що пізніше з явилися в радянській Україні, в різних етапах їх опрацювання, спиралися на матеріали зібрані П.Потоцьким.
 Дослідниця спадщини Павла Потоцького К.Климова відмічає три складових притаманних колекціонеру П.Потоцькому: - :надзвичайну ерудицію збирача в пошуках унікальних предметів української старовини. - Наявність коштів (мав прибутки від маєтків на Полтавщині), які давали йому можливість купувати найцінніші історичні пам’ятки своїм коштом. - Знайомство з антикварами в Росії і за кордоном, що давало змогу професійно оцінювати предмети старожитності.
 Найбільшу частину колекції Потоцького складала бібліотека, яка збиралася по букіністичним крамницям усієї Європи, приватних бібліотеках. Дослідниця спадщини П.Потоцького Т.Ананьєва нараховувало біля 17 тисяч томів «зокрема, зі збірок М.Костомарова, М.Маркевича, О.Потебні та ін. В колекції Потоцького були книжки з бібліотеки Т.Шевченка, з його автографами, унікальні атласи, альбоми, портрети гетьманів і військових діячів, так звані народні картини, ікони. Цінною була й рукописна частина колекції, яка містила рукописні книги 12 ст., «Опис України» Боплана, універсали Хмельницького, Брюховецького, Мазепи та ін., список  «Прав по которым судится малороссийский народ», рукопис історії Бантиша-Каменського, актові матеріали, листи, родинні архіви, зокрема й предків Потоцького». З найрідкісніших документів колекції слід згадати видання європейські 17-18 сторіч, що висвітлюють історію, економіку та право України в той час, великий добір мемуарів з історії України, збірка краєвидів міст (гравюр, літографій, оригінальних малюнків), мавп, рукописів, планів, багаті матеріали до української генеалогії та українського портрету, запорозькі та козацькі клейноди,  корогва сенчанської сотні, меморіальні речі Т.Г.Шевченка. Збірка зразків закордонних меблів 16-18 сторіччя доповнювали цю коштовну збірку. Унікальна колекція, за задумом Потоцького, мала стати основою історико-побутового музею на Полтавщині.
 Більшовицький переворот повністю перекреслив усі плани Павла Платоновича. На початку 1918 року його заарештовують як генерала царської армії. І тільки завдяки клопотанню голови Комісії з реєстрації української старовини в Петрограді В.Щавинського, який звернувся за допомогою до міністра уряду УНР Д.Дорошенка, Потоцького було звільнено з в’язниці. Залишившись без засобів існування (всі свої заощадження він ще раніше віддав нової влади: помістя на Полтавщині, капітал в Державному банку, будинок дружини в Ленінграді тощо) його більш за все хвилювала доля колекції, над якою нависла загроза. Потоцький завжди був категоричним прибічником збереження цілісності будь-якого зібрання, звичайно, це стосувалося і його власній колекції. Єдиний спосіб врятувати всю колекцію він бачив у перевезенні її до Києва для передання в дар Україні. Після тривалих переговорів щодо умов і взаємних обов’язків сторін 28 квітня 1926 року було підписано договір між Потоцьким і Наркомосвітою, згідно якого на основі колекції створювався «Музей України. Збірка П.П.Потоцького» та надавалося приміщення в Музейному містечку на території Києво-Печерської лаври. Але після цього ще рік тривали підготовчі роботи: відселення та ремонт приміщення на території Києво-Печерської лаври, обговорювався порядок перевезення колекції з Петербурга тощо. В липні 1927 року вагони з безцінним вантажем відбули з Петербургу. Щодо кількості вагонів з «науково-художньою колекцією» (така назва значилася у документах) дослідники називають різні цифри (від 8 до 13). Краєзнавець К.Бобрищев стверджує що загальна вага колекції – 38 тонн, а для перевезення збірки від вокзалу до лаври було замовлено 40 підвід з брезентом. В Києві колекція зайняла 14 кімнат лаврського корпусу, в колишньому будинку митрополичих співаків. Частина матеріалів – «Музей України. Збірка П.П.Потоцького» була розміщена в експозиційних залах у вітринах. Збірка поділялася на дві частини: власне музею меморіальних речей, що висвітлював історію культури України, та бібліотеки україністики, що в ній переховувалися справжні унікати.
« Музей України. Збірка П.П.Потоцького» від часу прибуття в Україну став найбільш популярним як серед численних відвідувачів з України, так і особливо серед численних туристів з-за кордону. Книжка почесних відвідувачів музею наповнена тисячами натхненних відзивів про музей, зроблених видатними політичними діячами світу і представниками світової преси, що відвідували СРСР та знайомилися з Україною на підставі музеїв музейного містечка і зокрема Музею П.П.Потоцького. Музей оглядали Ворошилов, Петровський, наркоми Орджонікідзе, Балицький якого називали «гільйотиною України», комсомольські діячі Косарєв та Андреєв. С.Ефремов, відвідавший у 1928 році Музей, залишив у щоденнику такий запис: «…Цей генерал, з теперішнього погляду людина одіозна, зробив величезні послуги культурі, зберігши цінні речі, часто уніки. Ще один приклад до ролі старої буржуазії…».  Як авторитетного музейника, співробітники Всеукраїнського музейного містечка залучали Потоцького до роботи в різних комісіях. Він головував у комісії для вибирання з канцелярського архіву непотрібних паперів, брав участь в експертній комісії, що визначала які картини підлягають реставрації, в колегіальних експертизах українських старожитностей тощо. Доводилося багато часу витрачати на всілякі засідання та наради. С.Білокінь приводить «Памятную записку о нуждах Музея Украины (Собрание Потоцького)», яку склав сам Потоцький на початку 30-х років в якій було зазначено: «Не отвлекать Потоцкого от главной его задачи – приведения Собрания в надлежащее состояние и ознакомления с ним как научных работников, так и трудящихся…Освободить от разных комиссий…излишних отчетов, частых заседаний месткома, стенгазет…».
  На початку 30-х років життя в Україні було жахливим. Закінчувалася колективізація, у Харкові пройшов процес Спілки Визволення України (СВУ). 1932-1933 роки українське село виморювали голодом. 1932 рік – початок погрому українських музеїв. В червні 1933 року була направлена комісія для обстеження Всеукраїнського музейного містечка. С.Білокінь наводить акт комісії де зазначено « що П.Потоцький… настроєний реакційно, що його збірку бажано приєднати до історичного музею, а його самого перевести на пенсію». 12 вересня 1933 року Музей України було закрито для масового огляду. 21 січня 1934 року вийшов наказ нарком освіти про «скасування договору НКО з громадянином П.Потоцьким від 28.04 1926 року, зважаючи на явно протирадянський характер цього договору». Згідно цього наказу уся експозиція колекції Потоцького передавалася у розпорядження Історичного музею, а його самого залишають старшим науковим співробітником музею.
 Навесні 1934 року пройшла нова хвиля арештів. У березні заарештовано організатора музейної справи в Україні М.Рудинського, історика В.Грекова, поета і засновника запорізького музею «Дніпрельстан» М.Філянського та інших. 1935 року було реорганізовано Всеукраїнський історичний музей  Т.Шевченка і утворено Київський  центральний історичний музей. Новоствореному музею було підпорядковано й колекція Потоцького, а сам він був зарахований до складу його співробітників.  1937 році колекцію розділили і передали в різні музеї. Дослідник спадщини П.Потоцького М.Пасічник приводить уривок з листа колекціонера на ім’я Сталіна, написаний, як стверджує С.Білокінь, в серпні 1937 року, в якому  Павло Платонович протестує: «Розпилення музею приведе до знищення його виняткової і неповторної цінності, і ніхто, крім мене, який віддав десятиліття на його збирання та облаштування не знає й не може знати його значущості». Відповідь не забарилася. На захист ще вчора одіозного генерали встало «втілення істини в останній інстанції – московська газета «Правда».Стаття називалася «Кто хозяйничает в музеях Украины?», і головний її персонаж – українець Потоцький і його збірка. (С.Білокінь). Але це не спасло колекцію,  виїмки з музею продовжувалися. Павло Потоцький почувався абсолютно безпорадним, він щодня і кожної ночі чекав кінця.
 24 липня 1938 року Павла Платоновича заарештували. С.Білокінь приводить  спомини професора К.Штепи - свідка арешту генерала: «Вночі до 80-літнього старика, що жив при своєму музеї-збірці, буквально вдерлася банда енкаведистів, перерила і розграбувала його квартиру і багатющу збірку, а його самого завезла з собою». Павла Платоновича звинувачували  в належності до «антисоветской военно-повстанческой офицерской организации «РОВС». Після арешту Павла Потоцького майно його музею було конфісковане, частина розпорошена по музеям, частина – невідомо де поділося, і наслідок 40-літньої праці заслуженого діяча було знищено. 28 липня чекісти вибили із старого генерала зізнання в участі  у контрреволюційній організації. Павло Потоцький не діждався вироку по справі. По офіційним повідомленням він помер у лікарняній в’язниці від паралічу серця. Насправді, документи стверджують, що Павло Потоцький помер (після побоїв) під брамою Лукянівської тюрми.
 Письменник української діаспори А.Юриняк згадує: «В 1943 році в піднімецькому Києві…пішов до Лаври…Збірки Потоцького не було і сліду. Прохожий чоловік, що жив на території Лаври, знав Потоцького і розказав мені про нього коротко: 80-літнього колекціонера зі старою дружиною вдвох арештували в 1938 році. Вони не вернулися…».
 Павло Потоцький ніколи політичною діяльністю не займався. Українське відродження ставив метою свого життя і уявляв його як справжній демократ лише на грунті широкого відродження народу як творчої нації. То ж у Міжнародний день музеїв належно вшануємо щирого патріота нашої землі.



                                                                                                  Анатолій Чернов
                                                                             Член спілки екскурсоводів Полтавщини.

понедельник, 23 января 2012 г.

ІНТЕРПРЕТАТОР РЕЛІГІЙНОЇ ПІСНІ БОСИЙ СЕРГІЙ СЕРГІЙОВИЧ


ІНТЕРПРЕТАТОР РЕЛІГІЙНОЇ  ПІСНІ

БОСИЙ  СЕРГІЙ  СЕРГІЙОВИЧ

  « Сьогодні все ще актуальним залишається завдання повернення в українську культуру імен багатьох діячів, долю яких поневічила тоталітарна система. Частина з них працювала у різних країнах, своєю діяльністю вливаючись у потік світового мистецтва, але при  цьому українська національна нота завжди для них була вирішальною». Ці слова відомого  українського письменника Дмитра Шупти з повним правом можна віднести до педагога, диригента, співака Сергія Босого. Його спіткала така ж доля, як і інших українських патріотів, котрі вірно служили Батьківщині, віддаючи їй свій Богом дарований талант, а потім змушені були через ідеологічний тиск, переслідування залишити її й померти на чужині.
 Сергій Босий народився у 1911 році в Полтаві, в сімї, у якій зберігалася родинна традиція педагогів, релігійних діячів і церковних достойників. Педагогічну освіту отримав у Київському педагогічному інституті, закінчивши фізико-математичний факультет. Одночасно вчився у Київській консерваторії по класу вокалу і диригування у професорів  Г.Верьовки та  О.Грінченко. Одержавши вищу освіту, працював в середніх школах України. Його глибока релігійність і патріотизм, що панували в його родині і на яких формувався його світогляд, був всупереч політики радянської влади і в часи ежовщини. Сергій Босий вимушений був залишити Україну і переїхати в місто Черкеськ, що на Кавказі. Викладав фізику і математику в Черкеському педагогічному інституті. Але музику не покидав. Організував в інституті студентський хор, сам був солістом і диригентом хору. Маючи від природи гарний голос і музичну освіту, всю свою енергію спрямовував на розробку  композицій світської і церковної музики, які в той час були заборонені в Україні. Музичну активність, мабуть, перемагала постійна праця фізика і математика. Йому передбачали звання професора – про це свідчать його публікації у наукових журналах. Друга світова війна поламала всі його життєві плани. Він повертається в Україну. З великими труднощами йому вдається влаштуватися  до Української національної капели, яка була сформована із колишніх співаків «Думки» та інших хорових колективів, що залишилися в окупованому місті. Керував Українською національною капелою відомий композитор і диригент Петро Гончаров; другим диригентом згодом став земляк Босого – Нестор Городовенко. Незабаром на сценах Києва, на радіо прозвучала рідна українська пісня в обробках  О.Кошица, П.Демуцького, М.Леонтовича, К.Стеценка. З прощальним концертом капела виступила у Києві у серпні 1943 року. Тоді на сцені оперного театру під диригуванням Н.Городовенка  майстерно були виконані 12 кращих духовних творів Д.Бортянського.
 Перед вступом радянських військ у Київ Сергій Босий з частиною співаків «Думки» виїхав у західному напрямку і прибув наприкінці листопада 1943 року до Галичини.
У Львові Сергій Босий  викладав фізику та математику у військовій школі офіцерів, організовану ОУН і одночасно був солістом хору імені М.Леонтовича. Хоч у місті господарювали гітлерівці, але національне мистецьке життя в ньому не згасло. Дослідник життя і творчості керівника капели «Думка», диригента Нестора Городовенка Григорій Шибанов так описує перебування колективу  в Галичині: «Інститут народної творчості із складу місцевих співаків створює у галицькій столиці хор і присвоює йому ім.’я М.Леонтовича. Ним натхненно взявся керувати Городовенко. За короткий термін йому вдалося довести колектив до високого мистецького рівня… Своїм виступом хор підняв патріотичний дух українців, які гуртувалися на боротьбу з поневолювачами». В складі хору росла майстерність і Сергія Босого не тільки як співака, але й диригента. Сергій Босий навчався у Городовенка інтерпретації народного багатоголосся, так званих примітивів, що розкривали все фольклорне багатство народу, прислухався слушним порадам маестро, щодо опанування ним автентичного співу.
 Фронт усе ближче підступав до Львова. Почастішали його бомбардування. Далі перебувати тут було небезпечно. Сергій Босий разом з хором імені М.Леонтовича залишає Галичину і відправляються  спочатку у Східну Німеччину, а звідти з допомогою американських окупаційних військ перебираються до Баварії. Там Сергій Босий разом з іншими українськими діячами  брав активну участь у налагодженні українського культурно-мистецького та релігійного життя. Продовжує свою карєру співака спочатку у Військовому хорі кубанських козаків, а згодом в прославленому  хору «Україна», який створив у 1946 році Н.Городовенко.  Хор «Україна» подорожує містами Баварії, зачаровуючи українців, що мешкали у таборах для переміщених осіб, красою і силою рідної пісні. За Н.Городовенком і його співаками постійно полювала радянська контррозвідка, яка намагалася силоміць повернути їх на «родіну», де на них чекала б одна дорога – до таборів. Диригенту і співакам прийшлося змінити навіть свої прізвища. Ситуація розрядилася, коли на запрошення крайової екзекутиви Українського Національного Об’єднання частина українців, що поневірялися у повоєнній Європі, отримали дозвіл уряду Канади переїхати на постійне місце проживання до цієї північно-американської країни. Переїхав до Канади і Сергій Босий.
 Після приїзду в Канаду працював диригентом хорів у місті Форт Вільям (хор товариства «Просвіта» і церковний хор Православної громади на Вест Форті), потім диригентом православного хору при соборі св. Софії у м. Монреалі, в останні роки в Торонто на кафедрі св. Володимира, церкви св. Дмитрія та в церкві св. Андрія. Одночасно викладав у Рідній школі та на курсах українознавства. Брав участь, як хорист, на сцені оперного театру, був активним відвідувачем Мистецького товариства  «Козуб», де виступав з доповідями на мистецькі теми. Не забував і про свій основний фах – постійно поглиблював свої знання в точних науках, зокрема в ділянці електроніки.
  Учень диригента, секретар мистецького об’єднання «Козуб»  Михайло Ґава згадує: «З Сергієм Босим я вперше познайомився в Форт Вільям…Запам’ятався він мені чоловіком в розквіті сил, одягнений у гарно випрасуваний сірий костюм і білу сорочку з краваткою-метелеком, з бритою головою і приємним виразом обличчя…Зробив він на мене враження не тільки людини освіченої, а й безтурботної, яка життя сприймає за принципом: нема такого поганого, щоб на добре не вийшло». Михайло Ґава, українець з Галичини, який теж пройшовши воєнне лихоліття і майже одночасно з С.Босим приїхав до Канади. Вони разом співали в церковному хорі і як згадує Ґава: «він відчував музичне обдарування Сергія Босого, його тонке відчуття церковної і народної музики». М.Гава був вражений знаннями свого товариша з фізики та математики і в той же час «широкої обізнаності із світовою музичною класикою, з назвами опер, симфоній, хорів, вокальних партій і їх виконавців». Особливим зацікавленням С.Босого була церковна музика. Професор Муха згадує: «Я знаю, що любов до церкви і релігійної музики у С.Босого укоренилися ще в Києві, коли ми слухали прекрасні виступи хору під диригуванням маестро Гончарова  в час відродження української автокефальної церкви». Впродовж років він розробляв композиції для церковних хорів. Не раз на репетиціях хору він говорив, що «Богослужба – це велика містерія, в якій кожна людина повинна задуматися над життям, своїм існуванням, вчинками, які ми робимо свідомо чи несвідомо, що релігійна і народна пісня підносять людину в сферу краси і доброти людини до людини». Диригент Петро Бубела згадував: «…Я пять років співав у його хорі і багато в нього навчився. Він дуже добре розумів інтерпретацію релігійної пісні». Слухачі так оцінювали працю диригента Сергія Босого: «В Різдвяній псалмі», а потім у «Почаївській Божій Матері» диригент досягнув повного розкриття образу твору. Це було досягнуто через музичний сенс в характері стародавньої пісні, а не через словесний матеріал, як то має місце в більшості диригентів... «Тебе Бога  хвалим» Д.Бортянського одержало найдосконалішу трактовку, яку можна прирівняти до найкращих майстрів церковного співу».
 Сергій Босий мав чудову память і міг без записок говорити на будь-яку мистецьку тему. А ще він, чи не один на еміграції, мав у своїй колекції тисячі музичних записів хорового, вокального, оперного мистецтва. Він мав багату скарбницю української і світової літератури – тисячі книг різними мовами.
 Помер Сергій Сергійович 12 вересня 1981 року в Торонто. Згідно з волею і  бажанням покійного його музичні літургійні праці та рідкісні літературні й музичні твори,  передані бібліотеці Інституту святого Володимира в Торонто. Ім.я Сергія Босого занесено в пропамятну  таблицю Інституту св.Володимира. Хай же канадська земля замінить Сергію Босому  рідну українську, в якій не довелося йому спочити.



                                              Анатолій  Чернов
                 

МАНДРУЮЧИЙ ПРИ ВІДСВІТАХ БЕЗСМЕРТЯ. ВАСИЛЬ БАРКА a(ВАСИЛЬ КОНСТЯНТИНОВИЧ ОЧЕРЕТ)


«І просили Його, щоб тільки
доторкнутися до краю одежі
Його: і ті, хто доторкався,
видужували».
 (Євангелія від Матфея 14:16) .

МАНДРУЮЧИЙ  ПРИ  ВІДСВІТАХ  БЕЗСМЕРТЯ.

ВАСИЛЬ  БАРКА

a(ВАСИЛЬ  КОНСТЯНТИНОВИЧ  ОЧЕРЕТ)

   Його прізвища нема в УРЕ. Шістнадцять рядків про нього знаходимо в Українській Літературній Енциклопедії. Але там навіть не вказано місця його народження, сказано – Полтавщина, і все. І насамкінець додано, що його творчість «має антирадянське спрямування». Ось саме в цій характеристиці, в цьому ярлику і собака заритий.
  Літературознавці тоталітарного режиму й намагались замовчувати його, вдавати, ніби його не  було і нема. І дуже добре, що він дожив до того часу, коли його імя з-за океану повернулося на рідну землю, яку він вимушено покинув у дні страшної веремії.
 Василь Барка. Це чи не найяскравіша постать серед когорти українських письменників Америки. Цього видатного письменника-модерніста, літературознавця та філософа двічі домінували на здобуття Нобелівської премії.
 На жаль, ми відкрили для себе Василя Барку тільки після здобуття Україною незалежності, коли було надруковано його всесвітньовідому книгу «Жовтий князь». Саме цей твір було відзначено грамотою Французького комітету, як кращу християнську книжку.
 «Це був дивовижний чоловік, і біографія його така ж дивовижна! Жив там, на чужині, за океаном, був свобідним чоловіком. Як свобідною такою ж була й наша українська діаспорна література, яку він собою й уособлює. Була сильна, звитяжна й бойова, заклична! Бо не стогнала в страшних, заіржавілих лещатах комуністичної всесильної цензури», - говорив Володимир Яворівський.
   Василь Костянтинович Барка, за його власноручним ствердженням: «Народився 16 липня 1908 року в селі Солониці, Лубенського повіту, Полтавської губернії. Батько – з хліборобської козачої родини. Під час Першої світової війни був тяжко покалічений на фронті і вже не міг господарювати. Сім’я переїхала в місто, де батько, знаючи теслярство, працював у теслярській майстерні інвалідів. Коли там не було праці – заробляв як садівник і квітникар, бо і цей фах добре знав. Вчився я в т.зв. «трудовій школі», а потім на педагогічних курсах і в педтехнікумі – з перервами, бо батько після тифу кілька років був недужий, родина жила в нужді, і треба було заробляти на селах. Але то обернулося школою життя і мови.
 По закінченні педагогічного технікуму  вчителював у шахтарській школі на Донбасі. Звідти, після конфлікту і різних прикростей виїхав на Північний Кавказ. На Україні мою заяву з університетів та інститутів незмінно повертали. Але на Північному Кавказі я скінчив філологічний факультет і аспірантуру, обравши як фах історію західноєвропейських літератур середньовіччя. Захистив дисертацію в Москві у професора О.К.Джівелегова; тема: стиль «Божественної комедії» Данте. Читав на філологічному факультеті курс історії середньовічних літератур Західної Європи. Писати вірші почав ще тоді, коли вчився на педагогічних курсах…».
 Треба додати до автобіографії Василя Барки і те, що він в сім років пережив клінічну смерть, коли впав з кручі, і лікар визнав його мертвим. Що починав він вчитися в духовному училищі, бо коштів на навчання в гімназії у батьків не було, а діти «козачого сословія» мали давній привілей навчатися в бурсі безкоштовно. Закінчував Василь вже не бурсу , а переформовану із неї трудову школу. Що після школи вступив на вчительські курси, які через рік перетворилися на педагогічний технікум. І викладав майбутній поет і письменник, після закінчення технікуму у 1927 році в с.Нижньому, Артемівського округу на Донбасі не літературу і мову, а математику і фізику. Та недовго. Молодий учитель вступає в гострий конфлікт з місцевими партійцями, назвавши їх на батьківських зборах злочинцями за те, що розкрадали і привласнювали все, що надходило до кооперативу для дітей, які часто хворіли, бігаючи босими по снігу. Влада самовільно увязнила учителя, обявила божевільним. На щастя, молода жінка – психоневролог не підтвердила цей злочинний діагноз. Товариш порадив утікати з України. Закінчив Краснодарський педінститут, філологічний факультет. Прийняли до аспірантури, почав писати вірші.
 На поезію Василя Барки великий вплив мала творчість поетів В.Сосюри та П.Тичини. Як згадує В.Барка: вперше він почув  цих українських поетів у 1927 році, коли вони виступали в шахтарському клубі на Донбасі. «В клубі читали шахтарям свої твори Тичина, Панч, Сосюра, - згадував В.Барка, - мені здавалось, що якраз там вірші Сосюри звучали найбільш живими.» В.Барка  знов і знову перечитує «модерністичні вірші» поетів, вивчає їх на пам’ять, передусім – вірші Тичини. Починає сам «складати лірику» і ті вірші надсилає Тичині. На радісне здивування молодого поета – Тичина надрукував ті перші вірші в «Червоному шляху», найбільшому в той час періодичному журналі в УСРС. Це був 1929 рік.
 1930 року вийшла перша збірка поезії Василя Барки: «Шляхи», в Державному видавництві України. Збірка викликала гостре незадоволення офіційної критики, яка віднесла твори Барки до «класово-ворожих вилазок у поезії». Самого поета звинувачували у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму» і повідомити західну пресу про фізичну ліквідацію «служників культу». Сам Василь Барка писав: «Я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки»; тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутності з подій життя…Зрештою, вирішила письменницька управа: треба скласти «виробничі», «трудові» поезії, відвідуючи завод «Красноліт» і частково працюючи там. Я так і зробив. Виникла збірка «Цехи», видана 1932 року також у Харкові…Рецензія в «Літературній газеті» була прихильна – з тією ідеєю, що автор виправляється і зростає свідомість. Але я вже не мав надії; хоч і цілком щиро писав на сюжети «виробничі», але відчував: більше не зможу так писати. Напроти того, як я хотів писати і міг, - не можна було. Замовк…».
  Через збірку  «Шляхи», та постійні напади «колег» Василь Барка змушений був полишити відділ україністики в  аспірантури й перейти на відділ історії середньовічних західноєвропейських літератур, хоч викладання велось тут російською. Після закінчення  аспірантури, деякий час працює науковим робітником у художньому музеї, водночас створюючи розділи з фахових аспірантських курсів. Але служба в музеї закінчилася трагічно: письменника було заарештовано й віддано під суд. Причини увязнення сьогодні виглядають безглуздо. Коли оновлювали експозицію, Барка включив до неї кілька полотен, що до того часу збирали пил у фонді. Картини справді мали високу художню вартість, однак були написані на релігійні сюжети. Для суду цього виявилося досить. Звинувачення звучало так: «Контрреволюційне оформлення художнього музею». На щастя, у Кремлі раптом помінявся настрій, і мову почали вести про те, що деякі недалекі особи збіднюють експозиції класичних полотен у музеях. Це, власне, й урятувало письменника.
 Протягом наступних чотирьох років Василь Барка читав курс історії середньовічних літератур на філологічному факультету Краснодарського університету, а у 1940 році  в Москві захищає дисертацію. Влітку 1940 року тяжко хворів, полегшення прийшло тільки навесні 1941 року. Друга світова війна кардинально переорала його життєву долю, вирвала з обіймів рідної землі, викинула на чужину. Пішов добровільно в народне ополчення і служив у складі протиповітряної служби, а коли німці наблизилися до Кавказу, народне ополчення влили в регулярну  червону частину. У серпні 1942 року його частина потрапила в справжню мясорубку. Двічі поранений – у плече кулею та осколком у голову – Барка втратив свідомість. Пізніше місцеві жителі допомогли сховатися пораненому. Коли Барка одужав, знайомі допомогли йому влаштуватися на роботу.
« У 1943 році німці проголосили евакуацію всіх мужчин…поліція вишукувала – хто зостанеться, згадував в автобіографічному нарисі Василь Барка. – Ми від’їджджали
 29 січня 1943 року. Всі говорили це на тиждень – другий, скоро повернемось». Та сталося зовсім інакше: війна назавжди розлучає  Барку з родиною та Батьківщиною.  У важкому  зимовому переході поет писав вірші, більшість з яких загубилося. Цього ж року він обрав собі псевдонім, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнюючи себе з ними («тягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібне»). Зміною прізвища він також намагався захистити свою сім’ю, від переслідування. В Берліні йому дивом вдалося влаштуватися в українському видавництві «Голос», але небезпека підстерігала щомиті. Перебрався в табір «Ді-Пі» міста Авсбурга. У бараці міста не знайшлося, ночував у збитому з дощок ящику… Попри все почав писати вірші, що склали дві збірки «Апостоли» (1946) і «Білий світ» (1947). В цих збірках відсутні зневіра і розпач! Саме тоді писались ось такі рядки: «Світ -  чистий, як сльоза; і як дитя – слухняний сад…»
 Про той період життя й творчості згадує земляк Василя Костянтиновича, поет Леонід Полтава: «Визначався Василь Барка не тільки великою чистою любовю до  білого Божого світу. Визначався…великою громадською відвагою. Досить короткого уривка в поезії «В духовній каторзі», написаного в Берліні Гітлера й Геббельса, в 1944 році:
                                                  День сірий, день туманний;
                                                                               а чужа
                                                  Страшна земля стоїть у скорбнім
                                                                               цвіті.
                                                  В духовній каторзі намучена
                                                                               душа….
Про збірку «Білий світ» з захопленням говорив інший його земляк Ігор Костецький: «Я читав і перечитував збірку «Білий світ» від початку до кінця, мало того – переважну більшість її поезії я знав ще до надрукування…Мене вражає саме неповторність, отже, інтелектуальне багатство образів…»
 «Землею обітованою» для хворого і змученого поета стала Америка, куди переїхав у1950 році. Перші роки перебування в Нью-Йорку були голодними і безрадісними. Не було даху над головою. Однак часом біда «виходить на добрий вжиток»: «З минулого все почало випливати перед його душевним зором», - пише Барка в своєму «Жовтому князі». Влаштувався санітаром у шпиталі ордена св.Христа. Потому працював якийсь час редактором українського відділу радіостанції «Свобода». У 60-ті роки переїхав до українського Глен Спею, поселився недалеко від церкви і культурного центру «Верховина». в напівзруйнованій водонапірній башті, яку назвав символічно – «Вежею». Звідти Василь Барка пильно стежив за подіями в Україні, за нашим літературнім життям. Він був переконаний, що український народ врешті-решт позбавиться важкої тоталітарної спадщини і вийде на власний шлях розвитку і процвітання.
 Американський період творчості Василя Барки – найпродуктивніший: літературознавчі та релігійно – філософські есеї, переклади Шекспіра, Данте, романи «Рай», «Жовтий князь», «Спокутник і ключі землі», «Душі едемітів», п’єса «Господар міста». Серцевина його
творчості – поезія: збірки «Трояндний роман», «Псалом  голубиного поля», «Океан». Вінцем його поетичної творчості став великий віршований  роман у віршах «Свідок для  сонця шестикрилих», за який 1982 році першим одержав міжнародну премію фундації Антоновичів. Драматична поема «Кавказ» у двох  томах, епічна поема «Судний степ» складають трилогію «Брама смиренних», яку автор вважав найголовнішим своїм твором. У поезії найоб’ємніше і найвиразніше відбилося світло його душі та мудрості. А найінтимніший твір Василя Барки – тритомник елітної лірики «Океан», що створювався упродовж усього життя. Мистецтвознавець Іван Бойчук писав: «Найвищим поетичним досягненням за останні тридцять років української літературної дійсності по обох боках завіси є, без сумніву, «Океан» Василя Барки, книга основного й ключового значення в майбутньому розвитку української поезії».
  Нам Василь Барка відомий здебільшого завдяки своєму романові «Жовтий князь», де відтворені реальні події і явища голодомору в Україні 1932-1933 років. Матеріалом для твору послужили спогади очевидців і власні враження письменника, який у 1933 році відвідав родину свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані. Цей твір за масштабністю відтворюваних подій і художніми якостями можна порівняти хіба що з повістю «Фата моргана» Михайла Коцюбинського. Роман побачив світ у 1963 році, і тільки у !991 році він вийшов в Україні . У передмові до видання академік М.Жулинський відзначив, що роман «Жовтий князь» - це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України. і наголосив: він є свідченням совісті автора перед людьми і Богом як найвищим суддею його діянь. «Там у мене було більше плачів, ніж писанини. Я дотримувався правила нічого не видумувати», - зізнавався Василь Барка. Безперечно, бажанням письменника було відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні, показати світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама – «жовтий князь». Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям залишитися Людьми у найтяжчих обставинах, порушує широке коло одвічних проблем: життя і смерті, добра і зла, моральності і аморальності, духовності і бездуховності, застерігає нащадків від повторення помилок історії. Цікаво, що ця книга стала бестселером також у Росії. Як зазначає російський книжковий сайт booksite.ru, «Желтый князь» - это «Поднятая целина» наоборот…Чтение нелегкое, но впечатляющее».
 В одному із останніх інтерв ю письменник наголошував: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора…Але я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки в світоглядних пошуках». Він вірив, що «Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди…Бо – на землі Сонце…Так, як Сонце в небі, Євангеліє в серці. Наймогутніше. Сяйво від нього – в сфері, що найперша. Все буде як воно каже… Все зміниться, щоб здійснити сонячний закон» (з есеї «Жайворонкові джерела»).
  11 квітня 2003 року в притулку для інвалідів гірського містечка Ліберті (США) відійшов у вічність Василь Костянтинович Барка. Згасла ще одна українська яскрава зірка на чужому небосхилі, закотилося українське сонце над чужою землею. Не його вина, що став емігрантом. Але він нам рідний, бо його корені – тут, на Полтавщині. Його творчість – для нащадків.

                                                   Анатолій  Чернов
                             Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.
                                                 







ЗІРКА УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ ОЛЕНА ПЧІЛКА ( ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА –КОСАЧ)


ЗІРКА  УКРАЇНСЬКОГО  ВІДРОДЖЕННЯ

ОЛЕНА  ПЧІЛКА   ( ОЛЬГА  ПЕТРІВНА  ДРАГОМАНОВА –КОСАЧ)


   «Яка краса – відродження країни! Яка печаль – надій сумні руїни…» Ці рядки з вірша «Червоні корогви», були написані 1918 року – не в кращий для України час. Вони й сьогодні звучать на диво актуально з тією ж ноткою трагізму, що й у ті, давно минулі, роки. А належать вірші Олені Пчілці, відомій українській письменниці, матері Лесі Українки.
  Олена Пчілка – яскрава постать у нашій українській культурі. Поетка, автор прозових та драматичних творів, науковець, перекладач, фольклорист і етнограф, видавець, активна громадська діячка, яка народила і виховала шестеро прекрасних дітей, двоє з яких прислужились українській літературі. З вдячністю і гордістю називала Леся Українка свою матір найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня.
 На жаль. так склалося, що імя  цієї неординарної особистості, тривалий час залишалося в тіні. Як пише у своїй  публікації Л.Дрофань, протягом семи десятиліть «можновладці намагалися зітерти той слід, що полишила ця жінка», не могли пробачити їй безкомпромісності у всьому, що стосувалося України. Ії звинувачували у крайньому націоналізмі, антисемітизмі, навісили ярлик буржуазно-ліберальної письменниці. І це за те, що любила свою землю, свій народ, що ніколи не зрікалася цієї любові. Дмитро Донців  вважав її світлим винятком серед тих інтелігентів, чиї «скалічені душі…боялися виступити за рідну націю і культуру».
  Народилась Ольга Петрівна Драгоманова-Косач  29 червня (записано у метриці), в автобіографії 17 липня, а за твердженням доньки Ольги Косач-Кривнюк – 17 червня
1849 року, в місті Гадяч у дворянській сімї. Рід Драгоманових виводять від якогось грека, що  прийшов в Україну десь у 17 столітті, пристав до козацтва і був драгоманом, тобто перекладачем, у гетьмана. Батько Ольги, Петро Якимович Драгоманов, закінчив Петербурзький університет, правничий факультет і служив юристом у  військовому міністерстві. Він також цікавився літературою і писав російською мовою вірші, що були навіть друковані, і тому виховував і в дітях своїх любов до науки і письменства. Хоч в ті часи кріпосництво ще не було скасоване, але сам П.Драгоманов був людиною гуманною, людяною, доброю і виховав в своїх дітях  любов до простого народу та почуття пошани до нього. Ось як Олена Пчілка згадує про своє дитинство: «В той час, коли повновладно панувало деспотичне право, коли з кріпаками можна було робити  що хочеш, у нас ніколи нікого не били, ні з кого не знущалися. Ми виростали. не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, для навернення на «добрий розум», було тільки спокійне, лагідне слово».
  Хоч офіційною мовою скрізь тоді була російська мова, та в родині Драгоманових життя йшло за старими українськими звичаями і традиціями: всі говорили вдома по-українському, співали своїх пісень, святкували свята однаково, як в хаті кріпака, так і в хаті шляхтича. Тому любов до повної краси української культури і традиції назавжди лишилася в дітях – у Олени Пчілки і у її брата – Михайла Драгоманова.
  Цю атмосферу створювала головним чином мати Олени Пчілки – Єлизавета Іванівна, яка розмовляла лише українською мовою. Ольга Косач-Кривнюк, так характеризувала свою бабуню: « донька дворянина Івана Цяцьки, проста хутірська панянка, що вміла читати і підписуватися, а писати не вміла…але була розумною, розсудливою і діяльною жінкою». Дітей доглядала й виховувала мати, вона знала безліч українських пісень і, маючи прекрасний голос, співала їх дітям. «Було шиє і все співає, - згадує Олена Пчілка, - казка, приказка, народна обрядовість і примовляння – то все з перших часів нашої свідомості було нашим пожитком. Чи ж можна було нам не знати українського слова, коли воно просто було нашою рідною притаманною стихією?...Українська течія – се було наше природнє оточення».
   Коли діти підростали «до книжної науки», їх навчав батько. У родині Драгоманових було пятеро дітей: серед них двоє, які стали визначними постатями української інтелектуальної історії: Михайло Драгоманов та Олена Пчілка.
  Початкову освіту Ольга Петрівна здобула вдома, у Гадячі, під керівництвом батька. Коли вона підросла, її, за тодішнім звичаєм віддали в науку до Київського пансіону шляхетних дівчат Нельговської, де вона вчилася говорити по-російському й по-французькому, але це не на мить не викликало в неї сорому за свою українську мову, навпаки, тільки поглибило і закріпило ту любов до свого, яку вона пронесла через ціле своє життя. Це була одна з кращих учбових установ того часу. Пятирічне навчання включало серед інших предметів природознавство і фізику, історію, німецьку та французьку мови, літературу. Гумористичне оповідання про пригоди панночки та її капелюха на Дніпрі, оповідання що його написала сімнадцятирічна студентка Ольга Драгоманова, як шкільне завдання з німецької мови, було навіть надруковане в німецькомовному журналі, і це був літературний дебют пізнішої Олени Пчілки.
 В Києві  Михайло Драгоманов залучає сестру до культурно-просвітницької організації української інтелігенції «Громада». Тут вона знайомиться з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким, Олександром та Софією Русовими та іншими провідними діячами того часу,  переймається ідеями «українофілів», виробляє свій літературно-естетичний смак. Ще зовсім юною, Ольга Петрівна присягнула святою клятвою, що все на що вона здатна, усе, що злеліє під материнським серцем, випестує просвітлим духом своїм – буде служити Україні, українському народові. Вирішальний крок остаточного вибору, як зізнавалась сама Олена Пчілка уже на схилі віку, зробила вона під благотворним впливом дуже близької їй родини, приятелів-чернігівців  Рашевських, і особливо Єлизавети Олександрівні. Дослідник творчості О.Пчілки, Григорій Аврахов пише: « Усе починалося ніби з малого: носінь українського вбрання, ошатних народних строїв, на яких так зналася її приятелька. Саме в цьому послідовно  «чернігівським» культурному осереддю Києва – родини «старшого українського типу», приятелів  Опанаса Марковича – щасливо зблизилась вона з Петром Косачем, студентом права Київського університету, члена «Громади». 22 липня 1868 року вони обвінчалися в Хрестоздвиженській церкві в селі Пирогово,  біля Києва.
  Петро Косач, нащадок  козацької старшини і дворянин, 1841 року народження, після закінчення Київського університету дістав посаду голови з’їзду мирових посередників в містечку Новоград-Волинську. Туди разом з чоловіком переїхала і Ольга Драгоманова-Косач.  Саме в Новограді-Волинському і минули чи не найкращі роки її життя. Тут народилися її перші діти: Михайло, Лариса й Ольга. Тут вона починає свою наукову працю збиранням українських вишивок і  видає їх окремою книжкою під назвою «Український орнамент».(1876 р.). Ольга Петрівна, а на Волині її звали Олена, так захопилась збиранням етнографічного матеріалу, що чоловік називав її пчілкою – «бо вона, як та пчілка працює», згодом «Пчілка» стало її псевдонімом.
  На Волині молода Олена Косач розпочинає громадську діяльність: засновує невелику громадську бібліотеку із самих тільки українських книжок. І це було в ті часи, коли українське друковане слово було в Російський імперії заборонено. У 70-х роках Олена Пчілка двічі побувала за кордоном, зокрема у Львові, де вона познайомилася з І. Франком, М. Павликом та іншими галицькими діячами. У 1872 році Олена Пчілка, з малою Лесею виїздить до Відня, де зустрічається з засновницею жіночого руху в Західній Україні, письменницею Наталією Кобринською і приймає участь у її альманасі «Перший вінок».
 В звязку зі службовими призначеннями, родина Косачів переїздить до Луцька, згодом до Колодяжного(1880р), де народилося ще троє дітей: Оксана, Микола та Ізідора. В Колодяжному побудували власний дім на придбаній садибі, а згодом побудували і другий окремий будинок, якій назвали «Білим домом», спеціально для хворої доньки Лариси. (Зараз в цьому будинку музей Лесі Українки). З уваги на Ларису, якій шкодив вологий клімат Колодяжного, побудували також будинок з садибою біля Гадяча, яку назвали «Зеленим Гаєм» і там часто проводили літо.
  Маючи перед очами приклад батьків, Олена Петрівна виняткову увагу приділяла вихованню дітей. Невдоволенні існуючою системою педагогіки та шкільної освіти, її русифікаторським спрямуванням, подружжя Косачів виховувало та навчало своїх дітей самотужки. Енциклопедично освічена Леся Українка, як і всі її брати й сестри, жодного дня не навчались у школі. Г.Аврахов пише: «Ольга Петрівна явила таку розсудливу вмілість педагога, таку зрілу методичну компетентність наставника і педагога, таку надзвичайну відважність узяти на себе всю повноту відповідальності за початкову освіту дітей, що доводиться тільки подивляти її вроджений  учительський хист».Згодом діти продовжили навчання в гімназії. В своїй «Автобіографії» Олена Пчілка пише: «Мені тоді здавалося, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати  дітей в українській мові. Це був даремний шлях, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не руйнує». Людмила Старицькі-Черняхівська, порівнюючи  з Михайлом і Лесею себе та інших однолітків, які навчалися в гімназії, приходить до висновку про ту незрівняну перевагу вихованців материнської школи: «…вони були далеко серйозніші й освіченіші за нас. Одрізнялися вони від нас і мовою і одежою. Балакали і ми по-українськи. але се вже була якась мішанина з російщиною, що затопляла нас в гімназії, - Леся і Михайло  балакали добірною мовою, бо вони і вчилися на ній; що ж до одежі. то і тут вони відрізнялися від нас: скільки пам’ятаю Лесю і Михайла, - все пам’ ятаю їх в доброму українському вбранню, - Михайло в сірій чумарочці, Леся в спенсері, в вишиваній сорочці, білява голівка гладенько перев’язана стьожкою».
  Олена Пчілка вміла впливати на душі своїх дітей; вона керувала і їх освітою, не пускаючи її з національного грунту, а на той час це було дуже тяжко, бо й жодного підручника українського не було. Одначе Михайло, що вступив уже в старші класи (успішно здавши іспити за п’ять класів), закінчив гімназію з медаллю, Леся ж через хворобу до гімназії не вступала, але з дитячих років винесла добрі ґрунтовні знання. які поширювала впродовж всього свого життя. Але Олена Пчілка була вихователькою не тільки  своїх дітей, а й інших українських дітей, для яких  писала. У 1882 році вона видає в Києві збірник своїх перекладів «Українським дітям». На той час вона була однією з перших і визначних дитячих письменників. «Майбутнє батьківщини залежатиме від того, - переконувала вона сучасників, - чи дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того що їй буде защеплене в сім’ї» І багато енергії й таланту поклала на виховання й освіту українських дітей, «щоб не виростали вони перевертнями, щоб звикали шанувати своє рідне».
  Олена Пчілка була першою в Україні жінкою-поетесою, що залишила певний слід в історії української літератури. Розпочала свою літературну діяльність перекладами з Гоголя (1881 р.) та поетичними перекладами поезій Пушкіна, Лермонтова. 1883 році в альманасі «Рада» надруковано поему «Козачка Олена», в якій вона намагалася показати горду і волелюбну жінку, яка вміє постояти за себе і за свій народ. У виданій в Києві 1886 року книги поезії «Думки-мережанки» , опубліковані поезії 1880-1885 років. «. Зміст книжки дуже перістий, - писала вона в «Автобіографії, - і тенденційні вірші, і біблейські теми, і байки і жарти, і чиста лірика – все в купі».
 У другій половині 80-х років Олена Пчілка написала поему «Русалка», в якій висловлено ідею про неможливість щастя в існуючому суспільстві. В цей час поетеса написала й поему «Орлове гніздо. в якій виступила проти колоніалізму царської Росії. Леся Українка в листі до своєї матері в 1898 році писала: «На мою думку, се найкращий із твоїх поетичних творів».
  В 1890 –тих  роках родина Косачів переїжджає до Києва, де Олена Пчілка всією душею поринає в українське громадське життя, беручи участь в «Громаді». Вона організує в Києві український відділ при російському «Літературно-артистичному  товаристві» і влаштовує разом з Лисенком і Старицьким літературні вечори. Як пише вона в спогадах, «це було тоді єдине в Києві товариство прогресивного напрямку». З ініціативи Олени Пчілки, заснувалось у 90-х роках у Києві літературне товариство «Плеяда молодих українських літераторів». «Саме товариство, «Плеяда молодих» було плоть од плоті, кость до кості нашою. Бо деякі з цих молодих діячів – то були з нашої сімї. Про Лесю – відомо, Михайло Обачний, це син мій, дочка Старицького, Грицько Григоренко – пізніше дружина Обачного, сина мого», - писала Олена Пчілка. Максим Славинський, один із учасників гуртка згадує: «Гурток, що згуртувався біля Олени Пчілки, коли вона оселилася в Києві, був відмінний від студентських, літературних гуртків…Олена Пчілка вела той гурт, що скупчився навколо неї, згідно з ясно окресленим планом». Насамперед вона хотіла об’єднати літературне українське оточення і надати молодим літературним київським колам більш європейського характеру., «відтягуючи їх тим самим від російських впливів…до цієї праці притягла і В.Самійленка», -  писав  М.Славинський. Вона заохочувала літературну молодь перекладати європейську поезію і прозу світових майстрів і дуже пильнувала, щоб ті переклади були найкращі.
 Олена Пчілка стала, як пише її сучасник: «громадською чи національною виховницею,  бо й виховувала своїх земляків, розбуджувала в них національну свідомість і давала своєю діяльністю й поведінкою приклад, як повинні жити і поводитись земляки «українофіли», якими називали себе тоді трохи свідоміші українці, і вона зі своєю родиною була перша, що відкинула цю назву й почала називати себе і всіх «українофілів» просто українцями, хоч цієї назви тодішні українці боялись». . Вона була помітно постаттю не тільки  для Києва, а і для київської вищої адміністрації. Її в тих колах не любили, трохи боялися, але і щиро поважали.
 М.Славинський  згадував один епізод, який характеризує відношення влади до Олени Пчілки. М.Славинський, який проживав у Петербурзі, хотів надіслати до Києва телеграму Олени Пчілки з нагоди її літературного ювілею. На пошті відмовилися брати текст, написаний українською мовою. І тільки директор пошти, «для мадам Косач» зробив виняток, бо «вона, навіть на прийомі в генерал-губернатора, де ми з нею познайомились, говорила зі мною по-українськи». І телеграма  була вислана, хоч і було це проти всяких правил. Аналогічних випадків було, мабуть, більше, бо в Києві з Оленою Пчілкою навіть поліція розмовляла по-українському.
  Вона була справжнім борцем за українство в російському темному царстві, тверда, безкомпромісна, послідовна і відважна. Досить пригадати відомий факт, що, на великому святі відкриття пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві 1903 року, на яке з’їхалися свідомі українці з усієї України, вона єдина, з наддніпрянців, всупереч заборони влади, виголосила промову українською мовою, чим викликала велике захоплення земляків і дала їм приклад, обережним і заляканим, що ворога-поневолювача можна і не боятися і не слухати. Її промова була першою виголошеною на території Росії по-українськи в офіційній обстановки.
  В 1905 році вона  з І.Шрагом  їде в делегації від українства, до міністра внутрішніх справ Вітте, задля скасування заборони на український друк (Ємського указу).. Як лише цензурні умови трохи змінилися,  у Полтаві почав виходити часопис «Рідний Край». На запрошення фундатора журналу М.Дмітрієва, Олена Пчілка сама без родини переїхала в Полтаву, щоб брати діяльну участь у праці редакційної колегії цього часопису і одночасно видає додаток для дітей «Молода Україна».  Багато сил та енергії  віддавала публікації творів своїх колег-письменників, а славнозвісні «Співомовки» С.Руданського видала власним коштом. Олена Пчілка жила у редакції журналу «Рідний Край», точніше редакція жила в її хаті. (Ще до 2008 року в Полтаві  цей будинок  знаходився на вулиці Кричевського, у 2009 році його розібрано) Часопис «Рідний Край» був практично єдиною трибуною для національно-свідомої української інтелігенції.  
 З квітня 1907  року,  Олена Пчілка стає редактором і видавцем «Рідного Краю». «У квітні 1907року, - згадувала  вона пізніше, - адміністрація і цензура припинили «Рідний Край» за його «вредное направление».  Але видання цього часопису Олена Пчілка відновила в Києві, терпить величезні витрати, але не кидає цієї роботи. Рішуча й непохитна письменниця понад усе ставить національно-громадські інтереси.  Вона не тільки редагує і видає свій журнал – вона також виступає тут як палка публіцистка, що протестує проти судів над депутатами Першої Думи, над учасниками профспілок та масових мітингів. Вона  гостро виступає проти звірств карних експедицій, висвітлюючи трагічні події у Великих Сорочинцах в грудні 1905 року.
  Цікаво, що в ті часи Олену Пчілку було зараховано до провідних «антисемітів». В
 звязку з цим, Дмитро Донців так пише про письменницю: «Для неї жиди були передовсім денаціоналізаторами  на Україні, так само як в Галичині. «Рада» Євремівська писала, з приводу процесу Бейліса – «Бейлісе. я тобі вклоняюся!...» «Та невжеж, писала Пчілка, почуття своєї достойності, гідності, якогось гонору й совісті не спинить наших письменників у тому данню ниць до ніг жидівства?...Чому не скажуть всякому, хто після сидження в тюрмі  був оправданий, - «я тобі кланяюся». А скільки серед них було Українців, що сиділи по царських тюрмах. «На щож розбивати собі лоб на поклонах?» («Рідний край» ч.44, 1908 рік).  Отже, хоч Олена Пчілка ніякого протиєврейського расизму не проповідувала, але однак і  євреї і українські «ліберали» проголосили її антисеміткою – за те, що вона вимагала від євреїв, щоб вони в Україні, не боролися проти українства.
  В «Рідному Краю» друкувались поезії Лесі Українки, твори Панаса-Мирного, А.Кримського, Л.Старицької-Черняхівської, розвідка М.Лисенка про українські народні інструменти. В журналі були надруковані перші вірші П.Тичини і М.Рильського, літературні спроби І.Ле,  В.Чередниченко, О.Журливої та інших письменників. У тижневику «Рідний Край» О.Пчілка виступала переважно як публіцист, хоч не забувала і про художню творчість. Як  письменниця і драматург, пише спогади і продовжує фолькльорно-етнографічну діяльність. У 1908 році вийшла друком збірка її повістей, оповідань, п’єс  «Світова річ». Їй належать спогади про М.Старицького, М..Лисенка, М.Драгоманова. В експедиції на Волині вона записує 12 унікальних колядок та інші народні пісні і згодом  публікує наукову розвідку  «Украинские колядки» в журналі «Киевская старина».
  Початок нового століття приніс Олені Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903 р.), чоловіка (1909 р.) Лесі Українки (1913 р.). Олена Пчілка переїхала до Гадяча, куди перенесла редакцію «Рідного краю». В листі до дочки письменниця пише: «Я кидаю Київ і переїжджаю в Зелений Гай, - не на літо тільки, а зовсім…»Рідний край» з «Молодою Україною» теж беру в Гай і буду друкувати у Гадячі…».  Живе в «Зеленому гаю», редагує «Газету Гадяцького земства», створює п’єси для дітей, організовує дитячий аматорський театр, видає збірку «Зелений Гай. Вірші і казки з малюнками для дітей».. Пише низку статей і розвідок про мистців О.Сластьона, Є.Трипільську,  «Непевна путь Миргородської школи», «Галаганівський будинок» тощо, що були опубліковані в «Рідному краї».
.  Вона безмежно любила «Зелений Гай» - цей чудовий куточок України. В передовому слові  до спогадів Олени Пчілки  про М. Драгоманова, прекрасно змальовано краєвид зі своєї садиби: «Є на Україні серед милої Полтавщини, багатої на гарні куточки, чудовий краєвид! Це той, що з являється перед очима, коли дивитися на нього з високого узгіря стародавнього гетьманського міста Гадячого». Далі  йде опис краєвиду неперевершеної поетичної краси. Про  Олену Пчілку в Гадячі, згадує білоруський композитор М.Щеглов: «У хаті Пчілки було надзвичайно чисто й симпатично, особливо в її маленькому кабінетикові з шафами та столом. Разом з прозаїчною і віршованою літературою було багато книжок з історії України…Розмовляти з Пчілкою було справжньою втіхою. Маючи європейську освіту, - вона була дуже розумною, широко культурною й дотепною жінкою. яка багато чого знала й багато чого пережила. Величезна ерудиція, захоплення темою розмови, яскравий національний дух – все це приваблювало до неї найрізноманітніших людей…».
  Після революції 1917 року Олена Пчілка, тоді вже 68-літня, з новим запалом береться до праці в молодій Українській державі.  Вона пропонує створити при товаристві «Просвіта» комісію, яка б дбала про дітей, бо «чи дитина виросте приятелем чи ворогом України, се багато залежить од виховання». Вона входить до членів Комітету українського національного театру, який відкрив у Києві драматичну українську школу для робітників, курси для режисерів, пересувний мандрівний український театр, тощо. І після того, як визвольні змагання були задушені червоним московським чоботом, Олена Пчілка не злякалася і не піддалася. Вона не виїхала на еміграцію, а, як багато інших, лишилася зі своїм народом, щоб було кому працювати для нього. Вже в 1920 році, коли все тремтіло з жаху перед нелюдським терором ЧЕКА, більшовицької катівні, Олена Пчілка в Гадячі, на святі Шевченка огортає погруддя нашого пророка жовтоблакитним прапором, а коли більшовицький комісар Крамаренко зриває той прапор, то вона підносить руку і кричить: «Ганьба Крамаренкові», цей вигук підхоплює вся молодь в залі. (Про це згадує її учень з Гадяча – Петро Одарченко) В травні 1920 року в Народному  домі в Гадячі відбулася селянська безпартійна конференція, на якій  виступила Олена Пчілка. В своїй промові вона сміливо і гостро критикувала дії чужої окупаційної влади і  закликала селян до рішучої боротьби проти більшовиків.    Після цього Олену Пчілку арештували, а коли великими зусиллями вдалося її з ЧЕКА вирвати, вона мусила переїхати з Гадяча в Могилів-Подільський до дочки Ізідори.
 Наприкінці 1921 року Олені Пчілці дозволили повернутися до Києва, де вона з 1924 року працює в комісіях Академії Наук, в 1925 році її обирають членом-кореспондентом АН України. Працюючи тут, вона писала етнографічні розвідки і спогади.
 У 1929 році розпочинаються арешти  української інтелігенції, йде  підготовка до процесу Союзу Визволення України (СВУ). Десятки друзів, знайомих Олени Пчілки по національній боротьбі були тоді арештовані. ГПУ, що прийшло на місце ЧЕКА, звичайно не могло проминути Олену Пчілку. До неї приходять з ордером на арешт, але письменниця лежить уже тоді прикута тяжкою хворобою до ліжка – і арешт не вдався. Хвороба протримала Олену Пчілку в ліжку аж до 4 жовтня 1930 року, коли незламний дух цієї жінки залишив немічне тіло.
 Не послала їй Україна ні квітів, ні своїх синів та дочок, щоб подякувати їй за невтомну працю для свого Краю. Все, що було українського, було розметено процесом СВУ по Сибіру й Соловках, і тільки невеличкий гурток, що ще зберігся і чекав свого часу піти на страту – ішов за її труною. Серед її побратимів  єдиний М.Грушевський наважився попрощатися з покійницею словами: «Вічна тобі пам’ять на рідній землі». Місце останнього спочинку – поруч з могилою Лесі Українки. Олена Петрівна померла на 81 –му році життя, самітня, але нескорена.
  На знак поваги Олені Пчілці  встановлено меморіальну дошку на фасаді будинку (у Гадячі), в якому 1915-1916 роках вона працювала редактором газети Гадяцького земства «Рідний край». В Полтаві, будинок де проживала Олена Пчілка, місцеві можновладці не зберегли. Цікаво, що в Полтаві були вулиця, провулок та бульвар Олени Пчілки. Але з 1954 року все це  стало Панянкою. Так би мовити, перемогла «історична справедливість» Та чи можна вважати історичною справедливістю той факт, що у Полтаві досі є вулиці Леніна,  Косіора,  Постишева, і не знайшлося місця, аби увічнити ім.’я видатної землячки?.
…Вона обрала собі псевдонім. який можна прочитати як ПРЕКРАСНА  СВІТЛА (Олена) ТРУДІВНИЦЯ (Пчілка). І всім своїм життям довела вірність такому імені.

                                       Анатолій Чернов
             Голова спілки екскурсоводів  Полтавщини.
  
 .