ДОРОГИ БОЛЮ І СТРАЖДАНЬ ЄВГЕН ПЛУЖНИК

                                    ДОРОГИ  БОЛЮ І СТРАЖДАНЬ

                                            ЄВГЕН  ПЛУЖНИК

  Український поет Микола Сингаївський назвав Євгена Плужника одним  із найталановитіших, найсвоєрідніших репресованих українських поетів. «Плужник прожив неповних 38 років, - писав М.Сингаївський, - сказати б, його хресна дорога. Адже все життя поета – дороги болю і страждань. А найперше – світоглядний, омріяний поступ життєрадісного слова поезії. Голос нескореної, тривожної і збуреної душі, до краплі відданий сучасникам і нащадкам:

                                      Хтось розгорне добу нову –

                                      І не біль, і не гнів, не жертва!

                                      Воскресінням твоїм живу,

                                      Земле мертва!

 Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року у слободі Кантемирівці Воронезької губернії в родині дрібного торговця. Південь Воронезької губернії – це слов’ янське «перехрестя»: кордон російського, українського та донського козацтва, яких ріднила мова, культура, звичаї. Деякі вчені стверджують, що саме в цій губернії з’явилося «слобожанське наречиє», що було близьке до києво-полтавського, яке лягло в основу української літературної мови. Батько Євгена був щирим українцем  родом з Полтавщини (с.Велика Багачка), мати – росіянка. Майже всі в родині страждали від туберкульозу. Спадкові сухоти періодично забирали членів сім’ї Плужників. Мати померла від сухот, коли Євгену було сім років, потім по черзі померло шестеро старших дітей. Батько хотів дати дітям добру освіту. Женя починав вчитися в сільській школі, потім навчався  в 4-х навчальних закладах: в Кантемирівці, Воронежі, Богучарові, Ростові. З Воронезької гімназії виключили за участь у політичних гуртках, закінчив ростовську гімназію не за вісім, а за десять років (ненавидів математику і фізику).

 1918 року родина переїздить на Полтавщину, до Великої Багачки. В той же рік помирає батько і сестра Марія. Двадцятирічний Євген вчителює в Миргородському районі (в той час В.Багачка була Миргородського повіту). В селі Нові Сорочинці організує театральний гурток, який набув доброго розголосу і в навколишніх селах та хуторах. Влітку 1919 року Євген Плужник вирішує спробувати свої сили, як актор у мандрівній трупі, а вже влітку 1920 року переїхав до Києва і  з давнім омріянням – стати професійним актором. В Києві він зупинився у сестри Ганни, яка була дружиною викладача Київського зоо - ветеринарного інституту. Саме чоловік Ганни і загітував Євгена поступити в цей інститут. Проте як він здобував освіту в цьому навчальному закладі писав Леонід Череватенко: «…У стінах інституту найдовше Євген Плужник перебував того дня, коли забирав документи назад». Замість занятій в інституті, студента Плужника частіше бачили на лекціях в інституті муздрамі. Почувався одиноким у  великому місті, бідність підкошувала прагнення незалежності, часто залишався на самоті зі своїми думками, сумнівами, з поезією, яку любив – імена Тичини, Рильського, Олеся манили і забов’язували:

                                        І такий я злиденний увесь,

                                        І убого мені, убого…

                                        І Тичина, і Рильський, і Олесь…

                                        І нікого – нікого…

    Подав документи до Київського музикально-драматичного інституту імені М.Лисенка. Був одним із перших студентів. Акторські здібності, його гумор та дотепність цінують викладачі й товариші, пророкують перспективне сценічне майбутнє. Але незабаром Євген Плужник добровільно залишає інститут. Сам пояснює причину цього так: «Я завжди мріяв бути скромним трудівником у театрі. Як тільки Сладкопєвцев (професор інституту) отруїв мені душ славолюбством, і я побачив, що ним насіяне проростає, я визнав за краще одразу позбутися спокуси…». Утім, насправді, причиною був туберкульоз, що якраз почав прогресувати і Євген Плужник вимушений був попрощатися з театром. А ще, під час навчання Євгена в інституті все-таки остаточно переважила література.

 Писати вірші Євген почав ще в гімназії російською мовою. Перші українські вірші опубліковані 1923 року в газеті «Більшовик» та журналі «Глобус» під псевдо

 Кантимирянин. Вірші про Жовтень, про гірників Рура, про дружбу робітників з селянином. Микола Зеров буквально за руку приводить починаючого поета в Асоціацію письменників (АСПИС). Змусив прочитати свої вірші. Максим Рильський, прослухавши вірші Плужника, сказав: «Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів».

  У 1923 році одружується на студентки Київського Інституту Народної Освіти, полтавки, Галині Коваленко. Пізніше Галина Коваленко згадувала: «Він був дуже бідний, мав туберкульоз, а я була гарна. І от було якесь зібрання, хтось мені каже: «Ти що, з ума зійшла, в нього ж ТБЦ, відкрита форма туберкульозу», а я кажу: «А знаєте що, коли людину люблять, таке буває раз у житті, тоді їй не страшно нічого, помирати – значить помирати». А він такий молодий був!».

 1926 року, завдяки дружині поета, вийшла в світ перша книжка віршів Євгена Плужника під назвою «Дні». «Євген все писав, писав, - згадувала Галина Автономівна, - а ми бідно жили…одна кімнатка, а він все писав і засував то в піч, то під матрац. Одного разу він вийшов. Викликали його…Я собі подумала так: якщо я  не зможу оцінити його поезію, то викраду. Понесу я Юрієві Меженкові, хай він скаже – він же фахівець, чи це чого варте. Потім Меженко викликає мене до телефону і каже: «Знаєте. що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будемо довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися».

 Перша збірка поезії Євгена Плужника, про яку схвально відгукнувся М.Рильський, свідчила про появу в українській літературі визначного лірика.  Збірка появилася з епіграфом Тичини: «…Як страшно! Людське серце до краю обідніло», а також віршем, що був своєрідним творчим кредо поета, де бриніла віра і надія, майбутнє було сповнене праці, віри і любові:

                                               Я знаю –

                                               Перекують на рала мечі.

                                               І буде родюча земля –

                                               Не ця.

                                               І будуть одні ключі

                                               Одмикати усі серця.

У коротких мініатюрах збірки є немало сумних, трагічних образів і картин, сповнених надриву і болі – як селянські сини гинули в революції (хто за кого?):

                                             Сідало сонце. Коливались трави.

                                             Перерахував кулі – якраз для всіх!

                                             А хто з них винний, а хто з них правий! –

                                             З-під однакових стріх

 Лірика поета -напруженої, схвильованої, але абсолютно не патетичної образної думки, стислого висловлювання, що вкладається здебільшого в кілька строф. До збірки «Дні» Є.Плужник включив два твори: лірично-драматичну поему «Галілей» і поему-роздум «Канів». «Галілея» - поема багатовекторна –« Революція, голод і війни, і маленького людського серця агонія!» «Галілея» - поема виклик. Виклик передусім революціям – минулим, нинішнім і грядущим. «І не вірю, не вірю –ні! – що сотворить добро недобрий!». Поема не має зовнішнього сюжету, а дії твору перенесено в душу ліричного героя, який розмірковує над одвічними проблемами людського буття. Герой не належить до «сильних світу цього», які вирішують долю інших. Про себе каже, що він «дуже тихенький, тихенький… тихший од трави. Взагалі я дуже тихенький». Микола Кодак у зв’язку з цим писав: «Плужник обвів режим круг пальця і незлобливо покепкував над читачем, який мав наївність повірити: «Я тихенький…» Звернімо увагу: останній рядок фактично зайвий. Він і вживаний заради того, щоб позбиткуватися чи розважитися. Доказ тут же, через строфу: «Тільки ж, може,  це з того, що я відтіля, Де закон – не по разу вмирати». В цілому поема має досить оптимістичне звучання: поет вірить, що будуть вигнані геть «похмурі» - гнобителі, володар, егоїсти; будуть увінчані славою герої , «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї». У фіналі поеми, нарешті з являється і образ Галілея. Автор поеми звертається до всіх людей:

                               А живіть собі, як вам бажається!

                               Через те , що –

                                ви чуєте? –

                                все – таки

                                обертається!

 А оскільки історія «обертається по колу», то незабаром і в Україну прийде той щасливий час, який замінить криваву добу революції.

« Канів» - поема філософська, і розмова в ній іде про минуле, сучасне й майбутнє українських сіл та міст. Є.Плужник добре знав проблему села, яке знищувалося у зв’язку  з масовим виїздом селянства до міста в пошуках роботи. «Бо виріс я на межах двох світів – півмерлих сіл і міста молодого, і не зречусь не там, ні тут нічого…». І все ж в поемі відчувається роздвоєність автора між селом і містом, якому не вдалося приховати власну драму: «Чужий, чужий я цим новим богам, З своїм селянським розминувшись Богом!». «Канів» завершується рядком: «І над Дніпром занедбана могила!». Акцентованим знаком оклику, він сприймається як похмуре пророчество. Дружина поета при зустрічі з Миколою Жулинським сказала, що вже тоді Євген Плужник «знав, що біди всі попереду. Коли вже кров пустили – її не зупинити. То ж звірі, вони почули запах крови…».

 Весною 1926 року  Євген Павлович їде лікуватися на Полтавщину. Любив поет Полтавщину. Він не раз, частіше з метою лікування, виривався з Києва, здебільшого до родичів у Велику Багачку. Там багато читав, писав, а головне думав:

                                           На хуторі, як у в’язниці тихо:

                                           Навколо ліс – береза та сосна…

                                           Книжок немає зовсім – це вже лихо;

                                           А друге й більше – дощова весна.

 Він любив це полтавське село де:

                                           Місток замшілий і хисткий,

                                           І верби в березі, і мальви,

                                          Яку  мені відкрили даль ви

                                          Давно забуту…

Влітку 1926 року здоров’я поета погіршилося. Вижив завдяки дружини: «Ти знаєш – сказав їй Євген Плужник під час побачення в лікарні, - якщо дуже захотіти, можна й не вмерти… Я житиму. Я народився знову. І ти не моя дружина, ти моя наречена, бо життя починається вдруге». У цьому «другому житті» Євген Плужник написав кращі свої твори.

 1927 році виходить його друга збірка поезії «Рання осінь». Вона відрізняється від «Днів» тим, що в ній менше трагізму і мотивів жертовності. Це короткі вірші-роздуми, мета яких знайти позицію і певний спокій у житті: «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути я хотів». У збірки багато творів пейзажної лірики, яка неодмінно співвідноситься з долею людини:

                                     Так гірко відати, що юність відцвіла!

                                     Та нарікань і розпачу немає, –

                                     Така відміна зрештою мала:

                                     Колишні мрії досвід заступає.

                                        

                                     Так дерева, відцвівши навесні,

                                     Тільки на те годують соком віти,

                                     Щоб в дні серпневі, теплі та ясні,

                                     Упав на землю овоч соковитий.

1927-1933 роки найбільш плодотворні  для Євгена Плужника. Він пише роман «Недуга» із під його пера виходить три п’єси: «Професор Сухораб»(1928), де йдеться про перехід старої інтелігенції на бік радянської влади; «У дворі на передмісті» (1929) – про боротьбу з міщанством; «Змова в Києві»(1930) в якій показано конфлікт двох ідеологій в одній родині. 1933 році була підготовлена для друкування третя збірка поезій «Рівновага», яка так і не побачила світ. Одночасно Євген Плужник разом з В.Підмогильним склав словник «Фразеологія ділової мови», а також працював над «Антологією української поезії».

 Євген Плужник не був «ворогом» радянської влади. Він намагався її зрозуміти, осмислити: « …бачив життя…сотнями ран!». Його твори були вираженням правди і совісті. Хто так ще міг щиро ввірити себе сучасникам?:

                                     Суди мене судом твоїм суровим

                                     Сучаснику! – Нащадки безсторонні

                                     Простять мені і помилки, й вагання…

Поет переконаний, що його зрозуміють:

                                     І пізній сум, і радість передчасну, -

                                     Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Отже, саме, «спокійна щирість» була основою його світобачення та світосприйняття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-х роках почалися в Україні судові політичні процеси.

 Читаєш чисті та проникливі рядки поезії Євгена Плужника і розумієш, що світ його душі міститься у душі багатостраждального українського народу:

                                    Ой, упали ж та впали криваві роси

                                    На тихенькі – тихі поля…

                                    Мій народе! Темний і босий!

                                    Хай святиться твоє ім. я!

Дружина поета говорила: «Це неправда, що Женя був песимістом, як вважають в Україні. Він був великий життєлюб. Але хіба він не бачив, що чинять із селом? Хіба ми не бачили, як у 1932-33 роках лежали мертві на вулицях? Хіба не розуміли, що знищують українців, виморюють спочатку голодом, а потім тюрмами…таборами…А що ми бачили на Полтавщині?...Ми збирали гроші, купляли чорну цеглину хліба  і посилали батькам у Хорол, а вони відріжуть собі по скибці, а все інше роздадуть голодним дітям».

Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українського відродження, відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суровим контролем за діяльністю діячів культури та мистецтва. Згущувалась тривожно гнітюча атмосфера підозри, доносів, а отже, щоденних репресій, насильства і геноциду. Офіційна критика звинувачувала Євгена Плужника в українському націоналізмі, індивідуалізмі, занепаднецтві та відірваності від життя. Галина Автономівна згадує про ті тяжкі роки в житті чоловіка «…Бувало підійде до вікна…і так сумно каже: «Боже, який чудовий Київ…як я його люблю! А я тут не житиму, нас знищать…і усіх письменників з розумом, тому що нас не можуть терпіти, вони бачать у нас потенційних ворогів». Плужник передбачав свою долю одним-єдиним рядком: «Почнеш у Києві – скінчиш на Соловках!» Життєвий простір безжалісно звужувався. 4 грудня 1934 року поета заарештували за типовим звинуваченням у націоналізмі та контрреволюційній діяльності. Арешт Плужник зустрів спокійно. Після безпідставних ув’язнень його колег-літераторів, його власний арешт не став несподіванкою для нього. Євгену Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання. Заслання на Соловки для людини хворої на легені – означало вірну смерть. Його – тяжко хворого привезли на Соловки, де він переважно лежав у тюремній лікарні, зрідка писав листи  в Україну. Останній лист його датований 26 січня 1936 року  він вже продиктував, а дружині лише приписав власною рукою: «Присягаюся тобі, я все одно виживу!». Помер Євген Павлович 2 лютого 1936 року у соловецькій тюремній лікарні. Наближення смерті передбачав непомильно. Попросив у санітара води:»…вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».

 Поет української діаспори Борис Олександров присвятив вірш Є.Плужнику – «Поет на Соловках», де є таки строки:

                                     Замерзають слова, відпадають крижано в сніги,

                                     Замерзає душа – в цій пустелі нема порятунку.

                                     І прощально горять крізь туман золоті береги,

                                     Сині хвилі Дніпра, що у серці видзвонюють лунко…

4 серпня 1956 року постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Євгену Павловичу Плужнику скасовано і справу припинено «за відсутністю складу злочину».

 1966 році вийшла збірка «Вибраних поезій» Євгена Плужника. В передмові збірки Л.Новиченко писав: «Перед нами дуже своєрідна індивідуальність, складний поетичний характер. Уважно вчитуємось в твори поета. Вони щирі і правдиві, йдуть від безпосередніх вражень баченого, почутого, пережитого, вистражданого».

 Академік Микола Жулинський писав: «Тільки через правдиву призму минулого можна сприймати поезію Євгена Плужника, совість якого вже тоді не могла змиритися з насильством нового ладу, з морем крові безвинних людей, з голодомором 1932-1933 рр».

 Поезія Євгена Плужника, як і його життя, адресоване суспільству. Задля майбутнього він був здатний на самопожертву:

                                        Благословен єси, часе мій!

                                        О, жорстокий! І весь в крові!

                                      - Це нічого, що я, мов гній, -

                                        Під постви твої нові!

Він ввійшов у безсмертя, вірячі у торжество добра:

                                        Зійде колись велетенський посів

                                        Тишею вірних днів!

                                             Анатолій  Чернов

                    Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.

                                                

                                    

КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ ПИЛИП ЙОСИПОВИЧ

Невже ж умру за те, що так бажав знайти

В гармидері життя джерело правди чисте?

За те, що ніжно так і щиро я кохав?

За те, що правді тій довічно я віддав

І сили, й щастя особисте?

П.Капельгородський. («Остання ніч»).

КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ ПИЛИП ЙОСИПОВИЧ

Відомий вчений, громадський і політичний діяч української діаспори Микола Степаненко в своїх споминах згадує: «…студентом…я мешкав на Хрестовоздвиженській вулиці. По сусідству був дім репресованого керівника літературного гуртка при Центральній  Науковій бібліотеки Пилипа Капельгородського. Дім стояв над урвищем, що кінчалося Новопроложенною (Шолом-Алейхема) вулицею». [ 18, с.123 ]

Письменник  української діаспори Олекса Ізарський (Мальченко) в своєму романі «Полтава» згадує садибу Капельгородського на Хрестовоздвиженській вулиці «з квітниками перед верандою і щільним парканом від вулиці». [ 9, с.239 ].           

Пилип Йосипович Капельгородський, український поет, прозаїк, публіцист народився 14 (27) листопада 1882 року у селі Городище на Сумщині у сім’ї колишнього кріпака, а згодом «вільного» безземельного селянина-батрака. Батько робив по наймах за харчі та одяг. Одружився теж з біднячкою. У сім’ї було одинадцять дітей. «Бувало, -  згадував пізніше письменник, -  батько й мати покладуть окраєць хліба, поставлять миску вареної картоплі та відро води, а самі  –  до пана та до куркулів, за п’ятий чи шостий сніп. До пізнього вечора гнуть спину, а в серці колючка: як там діти…». [ 12, с.93 – 94 ].  Ще в земській школі місцевий священик напророчив, що з допитливого хлопчини буде колись великий «світильник церковний». Пилипка віддали казенним коштом до Роменського духовного училища. Про жахливий режим і гнітючу атмосферу навчання в бурсі, а потім і в семінарії Капельгородський згадує в «Записках семінариста». І все ж, Пилипові на причуд легко давалася наука і в школі і в бурсі. В училищі, він знайомиться з класиками російської літератури О.Пушкіним, М.Лермонтовим, читає Гоголя. Тут він пізнав красу і міць Шевченківського генія. Книги відкрили йому браму в світ життєвої правди, світ прекрасного, не давали загрузнути в болоті попівщини та єзуїтства. Саме в Ромнах Капельгородський вперше почав писати вірші, а також написав свою першу поему «Степан Остряниця». Але він не зміг змиритися з тою атмосферою, яка панувала в училищі. За бунтівний характер Пилип не один раз побував в карцері бурси. Але скоро його так допік єзуїтський режим, що юнак взбунтувався і був виключений з бурси.

       За наполяганням батьків Пилип складає екстерном екзамени у Полтавську духовну семінарію. Семінаристом Капельгородський вступає в нелегальну українську громаду, яка була організована в семінарії Симоном Петлюрою. У 1901 році С.Петлюра залучає Капельгородського до Революційної Української партії. [ 5, с. 62]. У семінарії Пилип Капельгородський веде активну громадську діяльність: разом з товаришами засновує рукописний журнал «Розсвіт», організує семінарський хор і гурток з літературно-наукових питань. З четвертого курсу  семінарії читає лекції в недільних школах для дорослих. У 1902 році в семінарії виникає, так званий, «семінарський бунт». Семінаристи домагалися ввести до навчальних програм предмети українознавства та більш демократичного режиму в семінарії, були і інші вимоги. Ці вимоги були сформульовані у спеціальній петиції, яку підписали близько 200 семінаристів. Вони взяли активну участь у селянських виступах, які прокотилися  Полтавщиною у 1902 році. Після придушення селянських виступів, жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників», серед яких був і Пилип Капельгородський. Він був виключений із семінарії і арештований. Під час обшуку в його квартирі поліція знайшла, крім забороненого «Кобзаря», його щоденник з «жахливою» цитатою: «Росія – це  деспотизм і тиранія, якої ще світ не знав. Це темна, як  ніч, холодна, мов кам’яний мур, і безжалісна, прикрита зовнішньою доброзичливостю сила, що зазіхає на всі краї. Росія – це найтяжче рабство, це невблаганна жорстокість і лукавство».[ 20 ] Хоча це була оцінка імперії французького філософа Ф.Аріеля  П.Капельгордського це не врятувало. Пізніше, в трагічному для письменника 1938 році, на допиті в НКВС  Капельгородський свідчив, що його разом з Петлюрою виключили з семінарії за «націоналістичну діяльність».

       Після арешту Капельгородського було направлено в с.Городище під нагляд поліції.  На Сумщині він вчителює, але незабаром нелегально повертається на Полтавщину, вчителює  на Лубенщині, займається революційною діяльністю. Попадає під нагляд поліції і, рятуючись від переслідування, у 1904 році переїжджає на Кубань.

       На Кубані у м.Успенську створює 2-х класне училище споживчої кооперації і стає його першим директором. Згодом училище стає центром революційної боротьби, де збиралася місцева прогресивна інтелігенція. В училищі зберігалася революційна нелегальна література, гектограф, на якому друкувались відозви, революційні вірші, зберігались також динаміт, бомби на випадок нападу чорносотенців.

       16 квітня 1909 року Пилипа Капельгородського заарештували разом з його соратниками  і ув’язнили в Армавірську тюрму. Причиною арешту П.Капельгородського була не тільки активна його участь у революційній боротьбі, але і його літературна діяльність. Ще у 1905 році його перші поезії ввійшли в збірку початківців «Перша ластівка». У Петербурзькому журналі «Вільна Україна» Капельгородський публікує в українському перекладі  траурний марш  В.Архангельського «Ви жертвою пали в борьбе роковой». У 1907 році в Києві виходить збірка поезії Капельгородського «Відгуки життя», де поряд з віршами, були його переклади поезії Лермонтова, Беранже, Горького. 1908 року у збірці поезії «З неволі» публікується його найкращій вірш «Не стріляй», спрямований проти гнітючої атмосфери, масових репресій, страт, чорносотенних погромів, військово - польових судів, які панували у Росії. Пропонуємо уривок з цього вірша:

Не стріляй, бо настане жадана пора:

Розкуються заковані люди !

І розвіється димом неправда стара –

Ні раба вже, ні ката не буде!

І щасливий, і вільний розквітне наш край…

Не стріляй!

 В Армавірській в’язниці Капельгородський пише найкращий прозовий  твір – автобіографічну повість - хроніку «Записки семінариста», в якій описаний аракчеєвський режим і атмосферу, що панували в Роменській бурсі та в Полтавській духовній семінарії. Там же в тюрмі він пише вірш, в якому відчувається його громадянська позиція., уривок з якого подається:

                       Ви замкнули мене, - та живої душі

                       Вам не можна, не сила замкнути!

                       З-під замків, із-за грат, із-за мурів німих,

                       Замість суму  і сліз, замість слів жалібних

                       Мою пісню ви будете чути…

        Слідство по справі П.Капельгородського тягнулося півроку. 26 вересня 1909 року у м.Новочеркаську відбувся суд «найсвітліший спогад в часи столипінської реакції» згадував про нього пізніше Капельгородський. [ 2, с. 11 ]. Під час суду у місті проходили демонстрації, мітинги на захист підсудних. На суді Капельгородського звинувачували у тому, що він у 1906-1908 роках закликав селян до збройного повстання. Нагадали  йому і вірш «Не стріляй», направлений проти царизму. Під тиском громадськості суд  виправдав  Пилипа Капельгородського, але «порадив» йому залишити Кубань.

 Восени 1909 року Капельгородський переїжджає до Північного Кавказу, працює  журналістом у газеті «Терек», співробітничає з газетою «Рада» та «Літературному науковому віснику». Збирає  історичні, етнографічні матеріали по Чечні, Інгушетії , Караногаї. У своїх публікаціях стає на захист малих народів від імперських сатрапів, передає у журнал «Русское багатство» ( редактор В.Короленко) факти зловживання царських чиновників. Є свічення, що Капельгородський з цією проблемою виступав у Першій Державній Думі. [ 6, с. 105].

         16 січня 1910 році у Тереклі-Мекбет відбувся всенародний схід (нізамі), на якому Пилипа Капельгородського вибирають начальником Караногаю, -  край поміж Тереком  і Кумою, аж до Каспія. Сім років прожив Капельгородський серед кочівників -караногайців. Крім адміністративної діяльності та захисту місцевого населення від  бюрократії чиновників, він вивчає традиції і побут караногайців, складає повну історію караногайців від 12 століття до 1928 року. Саме в Дагестані (Кізлярі) він починає працювати над оповіданням «Аш-Хаду» (Я стверджую), яке була опубліковане у 1932 році у збірки вибраних творів. Це зворушлива  поема про трагічне кохання і гірку долю сироти Каїр-бека та його нареченої Отарбіке. Зображення нестерпних умов життя караногайцев і пробудження в них бунтівного духу надавало повісті революційного забарвлення. Це був перший прозовий твір письменника про минуле караногайців в умовах царської тюрми народів.

        Відомий письменник Дагестану Д.Трунов писав: «Для мене особисто їм’я Пилипа Капельгородського священне. Його життя справді подвижницьке. Треба знати, що таке Караногай., щоб зрозуміти, що для нього значить ім’я диво - людини з України. Дагестанці мусять із вдячністю носити в серцях ім’я письменника…» [ 2, с.13].

  Пізніше у  трагічному для Капельгородського  1938 році, більшовицькою владою його було звинувачено в тому, що він «как крупный царський чиновник  осуществлял колонизаторскую политику царского правительства в отношении кочующих племен…».

[  1, арк.15].

       У травні 1917 року Капельгородський переїжджає до Владикавказу, де працює статистом Терської області. У кінці 1917 року  працює у кооперативному журналі «Трудовой крестьянин» у Ставрополі. У жовтні 1917 року в Росії відбувся більшовицький переворот. Як відносився до цього перевороту П.Капельгородський видно з його вірша  «История от Александра Благословского до Николая Ленина (Ульянова)» надрукованому в газеті «Свободное слово» 7 квітня 1918 року, уривки з якого наводяться:

           Державу захватили                                Затеяли повсюду

           Винтовкой и штыком,                            Гражданскую войну.

           На шею посадили                                   Набили трупов груду,

           Верховный «Совнарком».                     Расстроивши страну.

                  …

           Взобравшись с сапогами                       По старому над нами

           На царственный престол,                      Куражаться вдвойне,

           Сам Ленин с простаками                       Народу  рты зажаты                                            

           Игру свою повел.                                    Винтовкой и штыком.                                        

                                       Иуды и Пилаты

                                       Командуют кругом,

                                       Довольные судьбою

                                       Лелея произвол…

 До речі, цей вірш  Капельгородському нагадають у 1938 році, на допиті в НКВС, в якому він допустив «гнусные випады против Ленина».

       У січні 1918 року коли денікінці підійшли до Ставрополя, Пилип Капельгородський на човні через Азовське море перепливає до берегів України. Вчителює на Лубенщині, згодом стає директором Лубенської гімназії і в період Центральної Ради українізує її. Про цей період в житті П.Капельгородського дізнаємося з його Кримінальної справи : «директор гімназії Капельгородський вийшов з гімназії з українським національним прапором – за що був заарештований. З під арешту втік  в Прилуки.».

 В кримінальній справі є повідомлення Лубенського ГПУ, в якому говориться, що в Прилуках Капельгородський  «поступил  в автокефальне духовенство и был произведен в сан епископа и в той роли был  около месяца…». [1, арк..19]. Якщо це так, то передбачення селянського священика про те, що Капельгородський буде «великим світильником церковним», майже збулося. У Прилуках П.Капельгородський підтримував політику Директорії, але згодом  розчарувався і приєднався до  більшовиків.  У 1920 році  він повертається до Лубен, де працює редактором газети «Вісті ревкому». Згодом переходить в газету «Червона Лубенщина», де, за словами лубенських чекістів, «пел дифирамбы Петлюре» У 1921-1922 роках Капельгородський було заарештовано за участь у «націоналістичній повстанській організації». П’ятнадцять днів він пробув під арештом.

        Відношення П.Капельгородського до Петлюри були неоднозначні. В семінарії вони були друзями і соратниками по боротьбі проти царської політики в Україні. С.Петлюра підтримував літературний хист Капельгородського. У 1907 році він пише рецензію на брошуру П.Капельгородського «Українці на Кубані» в якій зазначає «що автор добре ознайомлений з тією темою, про яку пише; мовою володіє добре; літературу Кубані знає; форма викладу у нього легка, справді популярна, іноді навіть поетична, - словом автор має всі данні для того, щоб стати за гарного популяризатора і збагатити нашу убогу «літературу для народу» цінними працями»  [ 17, с. 88 - 90]. Ще до 1917 року С.Петлюра написав рецензію на повість Капельгородського «На шахті», в якій  знову звернув увагу на молодий талант письменника,  «що справді вмів змалювати правдиві картини сурової дійсності…» [ 8, с.629 ]. Вже після 1924 року Капельгородським буде написано чимало публікацій, які ганьбили петлюрівщину та національно-визвольні змагання.

        У 1924 році Капельгородському запропонували посаду завідуючого .відділом газети «Більшовик Полтавщини» і він переїжджає у Полтаву. На той час у газеті працювали молоді талановиті журналісти О.Ковинько, О.Косенко, І.Цюпа та інші. Але не ці літературно обдаровані люди створювали обличчя газети – всі стратегічні питання вирішувала партійна номенклатура. Капельгородський прийшов у газету  як вже  відомий журналіст і письменник  і став для молодих працівників газети першим порадником і товаришем.  Його публікації користувалися у полтавців такою популярністю, якій може позаздрити лише журналіст найвищого рівня. Він достеменно знав село, його мову, звичаї. Перо Капельгородського було гострим і саркастично - нищівним. Влучним словом сатирика він вціляв у тупих бюрократів – владолюбців, висміював безгосподарників та несумлінних працівників. У 1927-1928 роках  Капельгородський запровадив у газеті рубрику «З метелочкою по селам», де йшлося про різні недоліки господарчого і культурного життя та рубрику «В голові ще не посіяно», яка висміювала нерозсудливість і дурість окремих керівників. Про популярність  Капельгородського серед населення свідчить  такий факт: «селяни с.Чернечий Яр  (зараз Диканський район) на загальних зборах ухвалили: обрати журналіста-письменника Пилипа Капельгородського почесним членом Чернечоярської сільради, за його постійний захист бідноти проти куркулів, гетьманців, петлюрівців і всіх старорежимників, як у газеті, так і на ділі». [ 13, с. 187].

        Про Пилипа Капельгородського під час його праці  в газеті «Більшовик Полтавщини» залишив спогади письменник-гуморист Олександр Ковінько: «Вчитель, наставник, дай боже кожному молодому автору потрапити в науку до отакої ніжно-сердечного і дбайливо-клопітливого «доктора» філологічних наук…Ми –початківці письменники завжди за порадою звертались до свого щирого наставника. Кажу ж Пилип Йосипович делікатно і тактовно виправляв і допомагав…». [ 13, с. 185].

 В листі до О.Ковінька письменник Володимир Конвісар згадує виступ Капельгородського в Полтаві у кінці літа 1929 року, який читав свої  гуморески:

                                    Село. В сільраді – голова,

                                    Сердитий на похмілля…

«Я, - згадує, - Конвісар, цією гуморескою був дуже вчарований і зачарований».

 [13, с.186 ].            

        Писав П.Капельгородський і літературно-критичні статті з історії українського письменства. З великою пошаною і любов’ю ставився до творчості Тараса Шевченка. Присвятив йому вірша «До Кобзаря», критично-бібліографічний нарис «Тарас Григорович Шевченко» та інші публікації.

         Лише за п’ять перших років праці у газеті «Більшовик Полтавщини» П.Капельгородський опублікував більше 600 фельєтонів і 200 сатиричних віршів, переважно селянського побуту.  Про це стверджує і літературознавець української діаспори Роман Млиновецький в своїй книзі  «Голод на Україні». Він писав: «Яр Славутич  вигадав 15-річну мовчанку Пилипа  під час приходу до власті більшовиків. Тим часом у Києві у 1932 році в ювілей Капельгородського вийшли окремим виданням твори письменника:  понад 600 фельєтонів, 200 віршів і кілька  антиукраїнських повістей!». [ 15, с.50]. Одна із таких повістей була написана  Капельгородським у 1928 році і носила назву «Непорозуміння». В ній автор висміяв Центральну Раду, гетьманщину, денікінщину, петлюрівщину. В постаті головного героя «українофіла» Веніаміна Єрихонського письменник вивів прототип Миколи Шемета, відомого діяча УНР, якого знав по Лубнах. Ця повість вважалася однією з кращих в українській радянській літературі. Але таке загравання з радянською владою письменнику не допомогло.

Крім  журналістської діяльності, Капельгородський  бере активну участь у громадському житті міста Полтави. Він член літературного об’єднання «Плуг», учасник Астрономічного гуртка при Краєзнавчому музеї де спілкується з В.Щепотьєвим, Г..Майфетом, Ю.Победоносцевим та іншими представниками передової інтелігенції. Капельгородський організує і очолює літературний гурток при Центральній  Наукові Бібліотеці. І все ж, раз у раз йому нагадують минулі  зв’язки з Центральною Радою,  Петлюрою. Відомий письменник української діаспори Дмитро Нитченко у книзі «Від Зінькова до Мельбурна» згадує, що у 1930 році «зустрівся з Капельгородським, який приїхав в  Харків, щоб вступити в члени Політфронту, але Григорій Єпик йому відмовив…» [ 16, с.86].

       Та все ж основну увагу Пилип Капельгородський приділяв літературній діяльності. Ще у серпні 1906 року у журналі «Нова громада» він публікує науково-соціологічне дослідження «Сільський пролетаріат на Кубанщині», що стало своєрідною інтродукцією роману «Шурган».  Наприкінці 20-х років письменник виконує свій задум написати художньо-документальну історію Громадянської війни на Тереку і Кубані, яка б стала літописом боротьби проти денікінців. У 1930 році  Капельгородський закінчує повість-хроніку «Шурган», а у 1932 році вона вийшла у світ у Харкові. Капельгородський вважав цю повість «спробою історичної хроніки». В повісті (романі) яскраво відтворено одну із найтрагічніших сторінок Громадянської війни на Кубані. Сучасники порівнювали цей роман з «Ходінням по муках» О.Толстого. Проблему життєвого вибору у жорстокому класовому двобої показано письменником на прикладі головного героя Гаврила Рогожина,  який у  дечому нагадує Григорія Мелехова з «Тихого Дону». У романі показано бурхливу і складну війну кавказьких народів за незалежність, вибір позиції у Громадянській війні заможного і бідного козацтва. Письменник чесно відтворив не тільки масовий героїзм по обох боків барикади, а й показав трагедію людських утрат, жертви, покладені на вівтар кривавої революції. Вчені - літературознавці  вважали що роман «Шурган» не поступається за художньою силою «Залізному потоку» і називали Капельгородського «полтавським Серафімовичем». [ 3, с. 15 ].

        8 січня 1938 року, заповнюючи «Анкету письменника», Капельгородський розповів про намір у 3-4 романах показати Громадянську війну в Україні, розпочавши трилогію романом «Оборона Полтави» і закінчивши її «Перекопом». Роман «Оборона Полтави» пролежав в архіві понад 40 років і побачив світ у 1977 році. В ньому йдеться про боротьбу полтавських залізничників у період німецької окупації та Громадянської війни. Про героїчний рейд Полтавського залізничного технічно-бойового загону у 1918 році у район Мелітополя  і бій  біля села Якимівна. Ще у 1928 році Капельгородський пише поему «Якимівська трагедія», а також лібрето до кантати композитора Ф.Попадича, яка у квітні 1928 року була виконана Полтавською Державною капелою.

        У 1934 році Капельгородський приступає до написання роману «Артезіан». У серпні 1934 року в газеті «Більшовик Полтавщини» публікуються уривки з роману. Роман було закінчено у кінці 1934 року, але лише у  1974 році  його було опубліковано в журналі «Вітчизна». Роман «Артезіан» вийшов окремою книгою у 1977 році разом з «Обороною Полтави».

       Задум роману виник у Капельгородського ще у 1910 році  коли письменник перебував у кізлярсько - астраханській напівпустині. У грудні 1910 року він писав в газеті «Терек» про караногайські піщані бархани: «Кожен їх шматочок, при умілому господарюванні можна б було б перетворити в земний рай, засадити лісами, зупинити згубні суховії, змінити сам клімат…» [ 4, с. 5 ] У Капельгородського щось було від О.Довженка, який також хотів прикрасити землю садами і квітами, зробити її прекрасною і затишною. Ще у 1927 році в журналі «Комуніст» Капельгородський чи не вперше в Україні ґрунтовно і конкретно на основі власної практики порушив проблему освоєння «неплідних» пісків. Ця стаття і стала своєрідною інтродукцією до роману «Артезіан». І тільки, майже через 30 років, Олесь Гончар у своєму романі «Собор» знову порушив природоохоронну тематику, яка була вперше піднята Пилипом Капельгородським в романі «Артезіан».[ 4, с. 30 ].

      Творчість письменника Пилипа Капельгородського цінили його сучасники. Сергій Єфремов в своїй «Історіі українського письменства» писав:  «Капельгородський Пилип поет і повістяр в своїх творах виводив далі нитку кращих традицій українського письменства. Оповідання, а надто поезії його, на громадські теми переважно, перейняті наскрізь бадьорим настроєм борця – це справді  «відгуки життя», як назвав він збірку своїх поезій, в яких чимало знайдемо образів і картин з українського побуту та природи і разом одгуків на сучасні мотиви».  [ 7, с.312 ].

       Леся Українка також звернула увагу на публіцистичні статті Пилипа Капельгородського. У листі до матері (Олени Пчілки) вона радила запросити молодого письменника до постійного співробітництва в «Рідному краї», оскільки вважала, що з Пилипом Капельгородським  «виробляються нічого собі публікації» [ 14, с. 799-800 ].

        Олекса Ізарський (Мальченко) називав Капельгородського своїм вчителем. [10, с.48 ].                Пилип Йосипович спілкувався з Іваном Франко, Михайлом Коцюбинським, Панасом-Мирним, Володимиром Короленко, Михайлом Старицьким та з іншими кращими представниками українського народу. Особливо дружні відносини склалися у Капельгородського з Панасом-Мирним . Син Панаса-Мирного, Михайло Панасович згадував: «Пилип Капельгородський і після смерті батька бував у нас частим і шановним гостем, й що дороге і незабутнє нам – при матеріальної скруті щиро допомагав нашій рідні…» [ 13, с.192 ].

       У 1932 році громадськість  Полтави відзначала  50-років з дня народження письменника. До видавництва готувалися  «Вибрані твори « у 2-х томах. Йому бажали подальшої творчої праці, але вже тоді він відчував, що над ним нависла чорна хмара заборон і репресій.

       У другій половині 30-х років Капельгородський залишається майже одиноким серед полтавської інтелігенції. Одні відійшли на той час із цього світу, інші були репресовані  і заповнили сталінські табори. Хвиля арештів, яка  почалася у 1928 році, набирала диявольських обертів. Заарештовано групу молодих літераторів: П.Ванченка, О.Ковінько, Г.Майфета та інших. Чи не єдиним, хто залишався на волі, був Грицько Коваленко (письменник, художник, громадський діяч), та й з ним Капельгородський не часто бачився. Було ясно, що відбувається навколо їх і вони почувалися приреченими. 20 серпня 1937 року  був заарештований Грицько Коваленко. Пилип Капельгородський розумів , що настала його черга. 19 березня 1938 року видано ордер на арешт Пилипа Капельгородського. Його обвинувачували в участі «у підпільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації, яка ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення Радянської влади і відновлення капіталістичного ладу в Україні». [ 1, арк. 28 ]. По справі Капельгородського проходили працівники газети «Більшовик Полтавщини» Ю.Жилко, Ф.Злидинь,С.Кокоть,Ф.Кравченко та багато інших. 31  березня 1938 року відбувся єдиний допит Капельгородського, на якому він частково признав себе винним. Постановою Особливої Трійки УНКВС по Полтавській області від 5 квітня 1938 року Капельгородського було присуджено до розстрілу,  «як найзапеклішого ворога  компартії і Радянської влади». 23 червня вирок приведено до виконання. [ 1, арк.. 28 ].

        Цікаво, що про смерть Пилипа Йосиповича  і до сьогодні ходять легенди. Відомий український письменник Улас Самчук у своїй книзі «На вороному коні»  пише, що під час окупації Києва німцями у 1942 році він побував у родині відомого скульптора Івана Кавалерідзе, який був одружений на дочці Пилипа Капельгородського. Так Улас Самчук стверджує, що Пилипа Капельгородського перед війною було звільнено і він жив десь на Полтавщині. [ 11, с.208 ].

        У   двохтомнику «Вибрані твори» Капельгородського виданому у Києві у 1982 році у передмові  літературний критик Л.Бойко, дослідник творчості Капельгородського, називає дату смерті письменника 21 лютого 1942 року.

       Під час  хрущовської відлиги у 1956 році дочка Капельгородського  Надія Пилипівна  пише листа до Генеральної Прокуратури з вимогою передивитися справу батька. З проханням допомогти їй у цій справі вона звертається до відомих на той час українських письменників Ю.Смолича, П.Панча, Л.Первомайського. В січні 1956 року Пилипа Йосиповича Капельгородського було реабілітовано посмертно.

       «Людиною революційного духу і революційного гарту» назвав Пилипа Капельгородського Михайло Стельмах. У 1961 році вийшов у світ укладений Михайлом Стельмахом збірник « Вибраних творів» Капельгородського. У листопаді 1982 року до 100-річчя письменника видано двотомник  «Вибрані твори» у Києві.

        На жаль, у Полтаві забули про видатного українського письменника. Ще у 1978 році О.Ковінько писав: «годилося б достойно сіє ім’я ушанувати: установити на вулиці імені Капельгородського скульптурний бюст, а де жив – меморіальну дошку». [ 13, с.192 ].                    

 Вулиця  Капельгородського в Полтаві й справді є, та чомусь не там, де і досі стоїть садиба письменника. Меморіальна дошка висіла на будинку, де колись знаходилася редакція «Більшовик Полтавщини», у Піонерському провулку, а  зараз немає. У 1992 році Полтавська Спілка літераторів  заснувала обласну літературну премію імені Пилипа Капельгородського. Затвердили Положення, визначили 4-рі номінації. [ 19, с.32 ]. І що? Хтось чув про лауреатів премії імені Пилипа Капельгородського?. Так ми шануємо своїх видатних земляків! І тільки  в Лубнах на будинку, де жив Пилип Капельгородський, якимось дивом  збереглася меморіальна дошка, присвячена письменнику.

       Закінчити цю статтю хочеться уривком із вірша Пилипа Капельгородського до І.Котляревського, якій в повній мірі можна віднести і до самого Пилипа Йосиповича:

                                    Бо кожен письменник живе не вмирає,

                                    Аж поки ще рідная мова  лунає,

                                    І співи дзвенять голосні…

                                                Література

1. Архів УСБУ в Полтавській області. Справа 3365 С Т1 – 35 аркушів.

2. Бойко Леонід. Пилип Капельгородський  / Л.Бойко;  // П.Капельгородський. Твори: - у

    2-х т. – т. 1 [упоряд., передм. Л.Бойко]. – К.: Дніпро, 1982. – 468 с.

3. Бойко Леонід. Митець – громадянин / Л.Бойко //; П.Капельгородський. Шурган: роман

    [ передм.. Л.Бойко ].- К.:  Дніпро, 1969. –  400 с.

4. Бойко Леонід. Друге життя письменника. / Л.Бойко; // П.Капельгородський. Артезіан.

   Оборона Полтави [ передм. Л.Бойко ].- К.: Радянський письменник, 1977. – 335 с.

5. Граб Василь. Маловідомий фейлетон Капельгородського про Симона Петлюру

    / В.Граб; Матеріали 6-х Полтавський петлюрівських читань [ за редак.

      М.Кульчинського та Т.Пустовіта ]. – П.: Просвіта, 2003. – 213 с.

6. Граб Василь. Дослідник реконструктивної доби: У лещатах ДПУ: нариси про безпідставно репресованих   діячів вітчизняної науки та культури /В.Граб; - П.:

Археологія, 1999. – 215 с.

7. Єфремов Сергій. Історія українського письменства: т.2 / С.Ефремов;. – 4-те вид., з

    одмінами і додатками. – Київ – Ляйпціг.: Українська накладна, 1919. - 450 с.

8. Жила Володимир. Дореволюційна діяльність Симона Петлюри / В.Жила // Визвольний

    шлях: Суспільно-політичний і науково літературний місячник Української

    інформаційної служби AREFEREED Лондон. – 1995. - № 5.- С. 628 – 632.

9. Ізарський Олекса. Полтава: роман / О.Ізарський; – Сучасність, 1977. – 263 с.

10. Ізарський Олекса. Володимир Міяківський: зустрічі й листи / О.Ізарський;

   // Сучасність. Українське товариство закордонних студій «Сучасність». – 1972.

   -  № 6.- С. 48.

11. Ізарський Олекса. Щоденник 1940 – 1980  / О.Ізарський;  [ упоряд. А.Аненкова,

     П.Ротач ]. – П.: Динамік, 2006. – 391 с.

12. Капельгородський Пилип. Записки семінариста: Твори.  / П.Капельгородський;

     [ упор. М.Стельмах, передм. П.Падалка ]. – К.: Художня література, 1961. – 599 с.

13. Ковінько Олександр. Смішне пригинає, Смішне й виправляє / О.Ковінько; – Х.:

     Прапор, 1975. - 199 с.

14. Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчості / О.Косач-

     Кривинюк; [ передм і укладач П.Одарченко, облк. Петра Холодного ]. – Нью-Йорк.:

    Українська Вільна Академія Наук у США, 1970. – 926 с.

15. Млиновецький Роман. Голод на Україні і «таємнича рука» / Р.Млиновецький;

     [ передм. Д.М-ин ]. – Торонто, 1982. - 308 с.

16. Нитченко Дмитро. Від  Зінькова до Мельборна. Із хроніки мого життя / Д.Нитченко;

     [ передм. М.Павлиш ]. – Мельборн Австралія.: Байда, 1990. – 402 с.

17. Петлюра Симон. Статті листи документи / С.Петлюра; т.II, - Нью-Йорк.: Українська

     Вільна Академія Наук у США. Бібліотека ім.. Симона Петлюри в Парижі, 1979.- 627 с.

18 Степаненко Микола. Криниці національного самоусвідомлення й гідності: Вибрані

     праці / М.Степаненко;  [ упоряд. М.Г.Кульчинський, П.П.Ротач ].- К.: Просвіта, –

     1994. – 132 с.

19. Положення про обласну літературну премію імені письменника-полтавця Пилипа

     Капельгородського за кращий літературний твір // Добромисел:  Спілка літераторів

     Полтавщини. – 1992. - № 1. – с. 16.

20.. www. Slovo-unp. com. Пилип Капельгородський – педагог, журналіст і письменник //

      Народне слово: Загально – політичний тижневик. – 2007. – 22 листопада.