среда, 28 марта 2012 г.

ВІН В МУЗИЦІ ДО «КОБЗАРЯ» ВОЗДВИГ НАРОДУ МОНУМЕНТ НЕРУКОТВОРНИЙ

Шевченко – поет духа
Лисенко – поет музики
Ян Хойнацький.

     ВІН  В  МУЗИЦІ  ДО  «КОБЗАРЯ»  ВОЗДВИГ  НАРОДУ  МОНУМЕНТ 
                                                 НЕРУКОТВОРНИЙ                                                          

        Молодість Миколи Лисенка припадає на часи, коли ще жив і творив Тарас Шевченко. Як і Тарас Шевченко, Лисенко теж «березневий» - він побачив світ 22 березня 1842 року. Це були часи початку відродження українського національного руху. Збільшувалися ряди активних і свідомих українських патріотів. Все частіше студентська молодь, вихована в російському дусі й оточенні,  вивчала українську мову, звичаї і традиції свого народу. Таку еволюцію пройшов і Микола Лисенко. Його батьки були дідичі-аристократи, і як переважна частина української шляхти – забувала помалу українську мову й традиції. Тож дитину виховували на аристократичний – московський лад. Та на малого Миколку впливали не так батьки, а більше дядьки по лінії матері – Болюбаші, та по лінії батька –Лисенки. Родом із старого козацького роду вони притримувалися українських традицій і не говорили інакше – тільки по-українському. З «Кобзарем» Тараса Шевченка Микола вперше познайомився в домі свого дядька Олександра Лисенка. Дослідник життя і творчості М.Лисенка А.Архимович так описує враження юнака від знайомства з «Кобзарем»: «Картини боротьби українського народу, жахливе становище покріпаченого селянства, чарівна природа України, ніжність і хвилюючі ліричні почуття – все, що так майстерно змальоване в «Кобзарі», глибоко запали в юне серце і запалали беззавітною любов’ю до народу, яка невгасла до самої смерті композитора». Остап Лисенко, син композитора, у своїх спогадах згадує розповідь батька про першу його зустріч з «Кобзарем»: «Цілу ніч просидів я над «Кобзарем» і з того часу не розлучався з ним. Навряд чи гадав дядько, що ця тоненька книжечка переверне все моє життя. А вийшло саме так». У 1861 році Микола Віталійович, тоді студент Київського університету, зустрічав труну з тілом поета, яке довго мандрувало з далекого Петербурга на «Вкраїну милу». До самої пристані ішов студент Лисенко в густому натовпі, плечем своїм підтримуючи важку труну.
     Микола Лисенко свято шанував пам'ять Тараса Шевченка. Щороку в березні, всупереч заборонам і переслідуванням, проводилися у Києві Шевченківські вечори, концерти, організатором яких незмінно виступав Микола Віталійович. У 1864 році на студентському концерті памяті Т.Шевченка Лисенко вперше виступив на чолі хору перед широкою аудиторією.
  Поезії Т.Г.Шевченка притаманна особлива мелодійність та співучість. «У сполуці з глибокими й зворушливими думками поета, висказаними в його творах, його вірші і поеми…повні своєрідного чару, єдині в своєму роді й досі неперевершені своєю красою, своїм українським народним характером і кольоритом» - писав Антін Рудницький. Багато українських музикантів використовували Шевченкові поезії, як текст для музики. Серед них О.Рубець, І.Воробкевич, П.Ніщинський. Та в найширшому масштабі використовує Шевченкову музично-поетичну творчість Микола Лисенко. Першим його твором до тексту поета був «Заповіт».
   1868 року львівська громада збиралася уперше відзначити Шевченківські дні великим концертом. Була підготовлена доповідь про життя і творчість Шевченка, декламація його творів тощо. Бракувало музичних творів на слова поета. Тоді львівяни звернулися до М.Лисенка з проханням написати музику до «Заповіту». Молодий композитор був тоді студентом Лейпцігської  консерваторії, а проїжджаючі у 1867 році через Львів, познайомився з місцевою українською молоддю. Лисенко охоче пішов на зустріч проханню львів’ян  і незабаром прислав свою музику до «Заповіту». ЇЇ вивчив збірний хор і з успіхом проспівав у ювілейні Шевченківські дні 1868 року. Цікаво, що другий раз львів’яни прослухали цей музичний твір 7 грудня 1903 року на привітанні автора музики  з нагоди 35-літнього ювілею Лисенка.
    «Заповітом», а слідом за ним інтерпретацією інших віршів поета, М.Лисенко розпочав свій унікальний у світовій музиці багатосерійний вокальний цикл «Музика до «Кобзаря» Т.Шевченка», праця над яким продовжувалася до останніх місяців його життя» - вважає мистецтвознавець Т.Булат.  У листі до П.Куліша композитор пише: «Сам я тепер ревно працював над Шевченком: увів його кілька поспівів на музику. Згодом появлю, може, цілий цикл його поезії піснею і іншою формою, бо у нас велика недостача на розвій музики української» (1869). Перший випуск до музики «Кобзаря з’являється у Лейпцигу в 1868 році Це одна із вершин творчості композитора. Іван Франко писав: «Між власними композиціями Лисенка поміж його опер і оперет – найкращі і найталановитіші його композиції до многих поезій Шевченка, в яких музикальність вірша він відчув глибше і зумів віддати її краще від усіх інших багаточисленних композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза». Починаючи з 1871 року Лисенко випускає сім збірок музики до «Кобзаря» - всього 82 музичні твори. Твори композитора до слів Шевченка різної величини і форми – від простої пісні та хору до великої форми кантати. З пісень найбільш відомі «Ой, одна я одна», «Гетьмани», «Мені однаково», «Садок вишневий» та інші. Далі йшли хорові твори малої і великої форми. «Використовуючи поеми Шевченка для хорових творів, - писав А.Рудницький, - він почував себе в своїй стихії; що більше ці поеми давали такий поштовх його творчій інтенції, що власне в них він сягнув вершок своєї творчості».Це стосується його кантат: «Б’ють пороги»,  «На вічну пам'ять Котляревського» а кантата «Радуйся, ниво неполитая»»  по словам  А.Рудницького «й досі є одним із найкращих хорово-оркестрових творів в українській музичній літературі, одним з найбільш допасованих до поем Шевченка». І як тут не згадати слова історика мистецтва Крипякевича: «Те, що Шевченко дав українському народові в слові, Лисенко намагався перетопити в музику».
       У 90-х роках вільного часу через педагогічну завантаженість у Лисенка майже не було. Не дивлячись на це, Микола Віталійович чотири рази влаштовував відомі «хорові подорожі» по Україні – гастрольні концерти, де виконувались переважно твори Лисенка на тексти Шевченка та обробки українських пісень.
     Життєвий шлях Миколи Лисенка не обмежувався написанням музики. Він проявляв активну життєву позицію у громадянському житті. Сучасник композитора О.Лотоцький писав: «В кожну справу, якою він займався, вкладав він не тільки працю, але й душу, і це надавало тій праці значіння творче. Коли не могли відбуватися ніякі публічні збори з українським забарвленням, такі збори, - правда, в обмеженому складі, - відбувалися в просторому помешканні Лисенка». Так в його хаті  уже традиційно відбувалися Шевченкові свята, поки їх не перенесли до приміщення Літературно-Артистичного Товариства. Проводилися і дитячі вечори, присвячені Т.Шевченкові. Олена Пчілка у спогадах згадує про один із таких вечорів: «Найперша така вечірка – святкування роковин Шевченкового народження – відбулася в хаті Миколи Віталійовича. Як він радів тоді!... Маленька доня його племінниці, Орися Стешенківна, прочитала доповідь про Т.Шевченка…інші діти проказували вірші, співали. Все це втішало серце!». Святкування пам’яті Шевченка Лисенко завжди розумів як могутній засіб піднесення громадської свідомості. Традиційні щорічні шевченківські вечори і концерти, які проходили в Києві ніколи не обходились без керівної участі в них Миколи Лисенка. Сам композитор виступає в цих концертах як піаніст і хоровий диригент. Звучать його обробки й авторські твори, композиції інших авторів на слова Шевченка та інших поетів, вірші Шевченка і фрагменти з вистав за його творами.
        Робота з увічненням памяті Т.Шевченка була основою громадсько-просвітної діяльності Миколи Лисенка. 1906 року за ініціативою композитора  було засновано «Обєднаний комітет по спорудженню пам’ятника Шевченкові у Києві». На адресу комітету надходили кошти від концертів, благодійні внески із-за кордону. Ідея спорудження пам’ятника великому Кобзареві виникла давно. У 1900 році Микола Міхновський – гласний Харківської міської думи вніс пропозицію встановити пам’ятник Шевченкові у Харкові. Його пропозиція тоді була відхилена. Але ця ідея знайшла своїх прихильників. Почався збір коштів. В листі до І.Житецького від 25 квітня 1902 року М.Лисенко пише: «Не откажите в любезности…сто пять рублей, собранные в моем концерте, посвященном памяти малорусского поета Т.Г.Шевченка, передать в Общество им. Т.Г.Шевченка: 5 рублей как годичный взнос и сто рублей как пожертвование».
      Восени 1897 року під виглядом наукового з’їзду  у Києві відбувся з’їзд українських громад з метою створення загальноукраїнської організації. Перші загальні збори обрали М.В.Лисенка членом Ради, в якій він брав активну участь до самої смерті. У 1908 році Микола Лисенко заснував і очолив Український клуб, який перетворився на легальний центр українського руху. Щороку по весні, в неділю або в суботу, найближчу до 22 травня, організував масові поїздки до могили Т.Шевченка. Остап Лисенко згадує: «Бувало, як тільки зазеленіють «лани широкополі і дніпрові кручі», Микола Віталійович вже не знаходить собі місця: «Пора до Тараса в гості». Пароплав прикрашався портретом Кобзаря. На могилі правилася панахида, хор виконував «Заповіт» та інші Шевченкові та народні пісні.  Перебуваючи біля Кобзаревої могили, Микола Віталійович мріяв про вільну відроджену Україну. Працівник Шевченківського національного заповідника Р.Танана наводить одну із записів композитора: «Одвідали Батькову могилу. Подай нам Боже, діждатися кращих жаданих днів волі й світа України-неньки!».
     1911 року Український клуб готувався відмічати 50-ті роковини смерті Тараса Шевченка. Микола Лисенко до цієї дати написав кантату на слова В.Самойленка «До 50-річчя з дня смерті Т.Шевченка». Була підготовлена виставка рідкісних видань творів великого поета. Коли вже все було підготовлено до урочистого свята, раптом прийшла заборона російської влади на вшанування памяті Кобзаря. Свято одначе відбулося і як згадує в споминах Л.Лукасевич «прибравши цілком інший характер мовчазної демонстрації. Ніяких промов, без слів, при портреті Т.Шевченка, який стояв у великій залі клубу, організації нашого громадянства, як і інших народів, склали вінці». На кантату «До 50-ти річчя з дня смерті Т.Шевченка» російська влада наклала арешт і прийняла рішення її знищити.
  Помер Микола Віталійович 6 листопада 1912 року. На його похоронах виступив І.Стешенко, який говорив про зв'язок М.Лисенка з Т.Шевченком: «Один взяв у народу слово, другий пісню й возвели народне слово й пісню в перлину творчості. Ці два імена є фундаментом національної української самостійності й самобуття. Та, коли скінчиться будівля цього храму, прийде народ і поклониться своїм пророкам, а їх імена ввійдуть в храм безсмертя…». І наостанок приводимо уривок з вірша М.Рильського «Микола Лисенко»:
                                          Сам чистий серцем, як нагірний сніг,
                                          Він в музиці до «Кобзаря» воздвиг
                                          Народу монумент нерукотворний.
                                                
                                                   

                                                                                     Анатолій  Чернов
                                                           Член спілки екскурсоводів Полтавщини.

МИКОЛА ВІТАЛІЙОВИЧ ЛИСЕНКО

Нехай когось бере в полон Бетховен,
Нехай від Гріга серце затріпоче
Хай Сметану й Шопена люблять люди,
Чи Глінка спогадом зволожить очі…
Почую Лисенка – я щастя повен,
Душа здригнеться – волі, волі хоче,
І рідна пісня розриває груди…
Микола Щербак
(«Коли я чую Лисенка»)
                                                       ПОЕТ  МУЗИКИ

                                      МИКОЛА  ВІТАЛІЙОВИЧ  ЛИСЕНКО

       Основоположник української класичної музики – композитор і громадський діяч Микола Лисенко народився 22 березня 1842 року у селі Гриньки, що на Полтавщині.
 Рід Лисенків походив із козацької старшини, відомості про яких відомі з початку XVII століття. Сімейні перекази Лисенків вважають Вовгуру Лиса, як одного із своїх родоначальників. Вовгура Лис – безстрашний ватажок козаків відзначився в боях із польською шляхтою у роки визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Історичні документи вказують на Якова Лисенка, як на першого представника цього роду, який жив у першій половині XVII сторіччя і брав участь у війні 1648 – 1654 рр. Вся чоловіча лінія роду Лисенків аж до Виталія Лисенка – офіцера кірасирського полку і батька композитора були людьми військовими та завжди займали в армії досить високі становища. Мати – Ольга Вереміївна Луценко – вихованка Смольного інституту, теж із старого козацького роду. Отже, Микола Лисенко міг справді похвалитися, що він «із діда – прадіда козак», що в його жилах нема ні краплі не української крові.
       Його батьки були дідичі – аристократи, і як переважна частина тодішньої нашої шляхти, забувала помалу старі українські традиції і звичаї, рідну мову. Тож дитину виховували на аристократичний – московський лад. Навіть грамоти мати починала вчити по-французьки, а пізніше, батьків полковий товариш – відомий російський поет Фет, навчав Миколку читати й писати по-російському. Та на дитину впливали не так батьки як більше дядьки по лінії матері – Болюбаші. Вихідці із козацької старшини, вони притримувалися українських традицій й не говорили інакше – тільки по-українському. Саме у Болюбашів Миколка вперше почув українську пісню, там у нього блиснули перші іскри любові до свого народу, до його народних обрядів, до культури взагалі та до пісні зокрема. У своїй біографії Лисенко розповідає про це так: « Прийде день Купала…розкладають багаття, заквітчані в польові квіти з віхтями горящої соломи; дівчата стрибають…з піснями через вогонь…Цей елемент, либонь найлютіше прищепився хлопцеві своїми мелодіями, акцією, усією потішаючою і слух і зір обстановкою».  
      Систематично займатися музикою Лисенко почав з п’яти років і виявив великі музичні здібності. Мати вчасно помітила нахили сина і як сама добра музикантка зуміла виявити музичний талант майбутнього композитора і розвинути його. У 1852 році Микола навчався у київському пансіонаті Гедуена. Вчився там добре і закінчив пансіонат блискуче. Він ніколи не забував про музику і з роками любов до неї зростала. Ще в пансіонаті він склав польку для фортепіано на якій позначився вплив народної мелодії.
 По закінченню пансіонату Лисенко продовжує навчання у Харківській гімназії і одночасно бере уроки музики у відомих викладачів Дмитрієва та Вільчака. Вже у Харкові він як піаніст поступово набуває популярність, про що свідчать його участь в салонних концертах у князя Ю.Голіцина.
      Свої літні канікули Микола Лисенко завжди проводив у рідному селі. Разом із своїм названим братом Михайлом Старицьким (який виховувався у родині Лисенків) він любив відвідувати свого дядька Олександра Лисенка. Олександр Захарович кохався у козацькій старовині, співав козацьких пісень, читав вірші Тараса Шевченка. Саме він познайомив молодих гімназистів з Шевченковим «Кобзарем». Від нього ж Микола Лисенко записує свої перші пісні та вже й сам складає для них супровід.
      У 1859 році Микола Лисенко закінчує гімназію і вступає до Харківського університету на природничий відділ, а рік пізніше переходить на той самий відділ Київського університету. Там у 1864 році на студентському концерті пам’яті Т.Г.Шевченка Лисенко уперше виступив на чолі хору перед широкою аудиторією. В той час у Київському університеті йшло бурхливе життя. Зближення зі студентами М.Драгомановим, Т.Рильським, В.Антоновичем, П.Чубинським вплинуло на громадську позицію майбутнього композитора. «Найбільшої ваги питання тогочасне, - писав композитор в автобіографії, - знесення кріпацтва й надання людських прав «найменшому братові», викликало потребу постерегти, збагнути життя цього брата…Він постеріг, що він єсть, де він, у якім краї живе, серед якого люду, чим винен тому людові». Серед товаришів Микола Лисенко й Михайло Старицький і самі врешті пізнають «чиї вони сини, яких батьків»…Обидва стають гарячим українськими патріотами й присягають ціле своє життя присвятити рідному народові. Вони присягають: Старицький присвячує себе літературі та театрові, а Лисенко – рідній музиці. У Києві вони  організують виступи українського студентського хору, концерти і вистави. На той час (1864) випадає й перша вистава знаної вже тоді скрізь в Україні «Наталки-Полтавки під керуванням М.Лисенка.
        Після скасування кріпацтва російська влада незабаром видає указ про заборону української мови. Заборонили співати у театрі українських пісень і по-французькому, бо й того пробували наші артисти 1865 року. Доходило до таких курйозів, що студентський хор під керівництвом М.Лисенка співав українських пісень…французькою мовою, щоб не співати їх російською. М.Антонович з цього приводу писав: «Загальновідомо, що М.Лисенко якому заборонили співати українські пісні в оригіналі, переклав їх для свого хору французькою мовою і так виконував для київської публіки, щоб не співати російською».
     1864 року Лисенко закінчує університет, а у 1865 році захищає дисертацію «Про полове розмноження стрічкових водоростей» і одержує ступінь кандидата природничих наук. Але найбільш вабила молодого науковця музика і він вирішив здобути вищу музичну освіту. Щоб зібрати кошти на навчання він займає посаду мирового посередника у Таращанському повіті. Зібравши готівку, вирушає до Лейпцега, що мав на той час найліпшу консерваторію, щоб там удосконалювати свою музичну освіту. Крім занять у консерваторії Лисенко брав приватні уроки, відвідував концерти, де слухав і вивчав видатні твори у виконанні найкращих артистів. У грудні 1867 року Лисенко виступив у Слов’янському концерті в Празі, де грав українські народні пісні у власній обробці для фортепіано. Його виступ викликав захоплення у слухачів. У тому ж році на прохання  
О.  Барвінського, композитор для Шевченківського свята, яке проходило у Львові пише перший свій оригінальний твір – музику до «Заповіту» Шевченка. Взагалі творчість Т.Г.Шевченка надихала Миколу Лисенка. На слова великого поета композитором було складено біля 82 музичних творів. Серед них три великих кантати для хору, з сольними співами, дуетами й т.п. Композитор С.Людкевич писав: «Лисенко так підложив слова під ноти, що іншої музики до його поезії годі й подумати. Тут Шевченко і Лисенко – зливаються разом ніби в одну особу». Влучно сказав мистецтвознавець Ян Хойнацький: «Шевченко – поет духа, Лисенко – поет музики».
       1868 року композитор випускає свій перший збірник українських народних пісень. Мистецтвознавець Ф.Коллеса писав про збірку: «Так  (як Лисенко уложив) заспівав би сам український народ, якби піднявся на відповідний ступінь культурного розвитку». Всього Микола Лисенко випустив три збірки українських пісень.
       По закінченню консерваторії (1869) Лисенко повертається до Києва і обіймає скромну посаду вчителя музики у приватних школах. Та головна праця – українська музика. Він пише на слова Старицького свої перші оперети «Чорноморці» та «Різдвяна ніч», яку пізніше переробив на оперу. Відчуваючи замало досвіду в оркестровому укладі, Микола Віталійович  1876 року їде до Петербургу, щоб там навчитися оркестрової композиції у російського композитора М.Римського-Корсикова. У Петербурзі йому, як вже відомому музиканту, пропонують місце диригента приватної опери з перспективою переходу до царської опери. Микола Лисенко відмовляється і після закінчення навчання у 1878 році повертається до Києва. 1884 року композитор закінчив оперу «Утоплена», яка вперше була поставлена у Харківському оперному театрі. Він впорядковує музику і пише увертюру до «Наталки-Полтавки», створює три дитячі опери: «Коза-Дереза», «Пан Коцький» «Зима і Весна», а вкінці 90-х років закінчує оперу «Тарас Бульба».
  Стан українського театру з мішаним українсько-польсько-російським репертуаром з розвитком українського руху перестав задовольняти свідомі українські кола. У Києві біля двох визначних діячів мистецтва: композитора М.Лисенка та поета М.Старицького почали об’єднуватися аматори українського театру такі як П.Чубинський, О.Русов, О.Левицький. Всі вони мали прекрасні голоси і були талановитими аматорами-виконавцями. Подією у діяльності цього гуртка була вистава-опера М.Лисенка «Різдвяна ніч» (1874). Але всякий потяг до відокремлення українського театру, здавалось, було назавжди убито забороною українського слова на сцені та в друку зловісним Ємським указом 1876 року. І тільки у 1881 році Кропивницький здобув дозвіл на українські вистави і заложив товариство українських акторів.
       Особливе відношення у М.Лисенка було до Полтавщини. Він цікавився подіями, які проходили на його батьківщині, знав і підтримував дружні стосунки з представниками полтавської інтелігенції. 1893 року композитор з хором здійснює гастролі по Україні – дає десять концертів, половину з них на Полтавщині. Микола Лисенко бере безпосередню участь в організації торжеств присвячених відкриттю пам’ятника І.П.Котляревському у Полтаві (1903). На свято композитор прибув у Полтаву зі своїм хором і музичним твором – хоровою кантатою «На вічну пам'ять Котляревському». О.Пчілка згадувала: «Опріч кантати, в концерті другого дня свята виконано багато інших творів композитора. Лисенко сам грав багато…».
        1904 року Микола  Лисенко відкриває у Києві музично-драматичну школу, котра здобула найменування школи М.В.Лисенка. У школі були класи музики, співу і драматичного мистецтва. В ній навчалися майбутні композитори К.Стеценко і Л.Ревуцький, актори Б.Романицький і О.Ватуля, співак М.Микиша та інші. У цей час М.Грушецький знайомить М.Лисенка з молодим обдарованим юнаком – майбутнім композитором і диригентом О.Кошицем. Пізніше О.Кошиц у своїх спогадах описав цю зустріч: «Поздоровкалися. Рука була дуже мяка й пухка з короткими пальцями й широкою долонею. Вуса мав невеликі, на манер Шевченка і темного кольору. Волосся почало на голові рідіти, а сам був чисто голений і робив враження справжнього пана…Тоді мене особливо вразило, що Микола Віталійович  говорив чистою українською мовою». До речі, академік А.Кримський на своєму ювілеї у кінці 30 х років говорив, що у Києві в щоденному житті розмовляли українською мовою тільки у трьох родинах: у родині Косачів, родинах М.Лисенка та М.Старицького.
        В останні третині XIX століття посилюються репресії проти проявів українства, починаючи з мови та літератури, музики і закінчуючи архітектурним стилем. Саме в цих умовах у 1897 році під виглядом наукового з’їзду у Києві відбувся з’їзд українських громад з метою створення загальноукраїнської організації. Перші загальні збори обрали М.В.Лисенка членом Ради в якій він брав участь до самої смерті.  1908 року у Києві було засновано Український клуб й першим його головою обрано Миколу Лисенка. Український клуб проводив величезну музичну і культурно-освітню роботу. Він став центром комітету зі спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченкові та комітету з визначенням 50-х роковин від дня смерті поета. З 1909 року за ініціативою М.Лисенка розпочалися громадські мандрівки до могили Т.Шевченка.
     У радянські часи замовчували політичну активність Миколи Лисенка
«нібито заради збереження його постаті у мистецькій сфері. Гасло «Лисенко – сонце української музики (вислів К.Станіславського) – рятувало, хоч плакатний образ ставав тією парадною стіною, за якою губився справжній композитор і діяч», - писала директор музею Миколи Лисенка Р.Скорульська. Микола Лисенко не належав ні до однієї політичної партії, але його  громадська діяльність відстежувалася царською охранкою.  Р.Скорульська приводить «Сводку агентурних данных по Киеву за март 1912 года»: «Известен Отделению, как состоящий ранее во главе украинских преступных организаций и руководивший работами таковых». Л.Старицька-Черняхівська писала: «Все те,що мало в собі хоч макове зерно українського духу, ставало святим для Миколи Віталійовича, бо Україна була сонцем його життя».
     Минав час, померла дружина композитора, помер вірний друг Михайло Старицький, життя йшло до кінця… З незбореною силою проснулося в душі туга за рідними місцями. Останню поїздку на Посулля, в край дитинства і юності Микола Лисенко здійснив в супроводі І.Стешенка у липні 1911 року. Маестро пробув на батьківщині, в рідних Гриньках, всього два тижні; із жалем оглядав залишки батьківського будинку, занедбаний сад…
      Помер Микола Віталійович 6 листопада 1912 року в Києві. Український поет М.Вороний написав поезію:
                                            Серце музики спинилось…
                                            Чуєте – серце музики –
                                            Серце, що ритмами билось,
                                            Вже  заніміло навіки.
      Такого горя Київ ще не бачив…На похоронах виступив Іван Стешенко: «Плач народе! Плач велика Україна. По своєму великому сину». І із Полтави також пролилася «Гірка сльоза на домовину славетного сина України, незабутнього її співця-Бояна – Миколи Лисенка» - так починався некролог, написаний Панасом-Мирним.
  «Інтимна сила українського руху» - називає Миколу Лисенка у некролозі С.Ефремов. «Врешті сам похорон композитора можна вважати чи не першою всеукраїнською демонстрацією, - пише Р.Скорульська. І надто промовисто виглядає на світлинах, з тої сумної і урочистої події, ланцюг молоді в студентських одностроях, що, побравшись за руки, відгороджують багатотисячний жалобний похід від кінних жандармів…Певно, не один із тих юнаків, які вперше стали тоді на оборону національної святині, поклав голову на подальших тернистих шляхах української соборності і незалежності». І тут доречні слова правнука композитора, якій одізвався про свого прадіда: «Микола Лисенко змінив козацьку шаблю на диригентську паличку і зброєю в боротьбі за незалежність України зробив народну пісню».
       Композитор О.Кошиць писав: «Микола Віталійович одкрив новий національний світ у щирій світовій музичній справі, і той прекрасний, так би мовити, ідейно-романтичний настрій суспільства протягом більш півстоліття виховувався його духом…Ім’я такої людини не належить лише історії, воно завжди буде на устах кожного українця, що далі, то більше, в міру того як буде зростати наша національна свідомість…».

                                                                Анатолій Чернов
                                            Член спілки екскурсоводів Полтавщини.


mso-ansi-language: UK;