ЖИТТЯ ПРИСВЯЧЕНЕ ІМПРОВІЗАЦІЙНІЙ КОМПОЗИЦІЇ ШАПОВАЛЕНКО ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ

                       ЖИТТЯ ПРИСВЯЧЕНЕ ІМПРОВІЗАЦІЙНІЙ КОМПОЗИЦІЇ                                                                      

                             ШАПОВАЛЕНКО  ВОЛОДИМИР  ПАВЛОВИЧ

                                                                         

                                                                                                   

      Шаповаленко  Володимир Павлович український композитор, диригент, хормейстер народився 9 липня 1932 року в Полтаві у сім’ї вчителів. Батько Павло Петрович з родини духовенства, вчитель співів та хормейстер був керівником хорових гуртків, що вигравав численні конкурси.  Мати Олександра Максимівна  (Савченко), донька почесного громадянина міста Полтави працювала вчителькою початкових класів. Саме їй Володимир ще школярем написав пісню для дітей «Про нашу маму», яка стала популярною.

  Проживала сім’я в однокімнатній квартирі в будинку по вулиці Спаська № 9, в якій  на почесному місці стояв рояль. Відомий мистецтвознавець Тесленко пише, що у 20-30 роки 20-го століття в Полтаві поряд з хоровою капелою Ф.Попадича, ансамблем бандуристів В.Кабачка, жінхорансом В.Верховинця діяв з успіхом хор Павла Шаповаленка.

     Під час Другої світової війни родина Шаповаленків опинилася в окупованій Полтаві. Маленький Володимир щойно закінчив перший клас і продовжував навчання за програмою 2-го та 3-го класу з матір’ю. Одночасно вчився в музичній школі, за класом фортепіано у Н.Козенка та О.Шкляр.У повоєнний період квартира Шаповаленків стає центром культурного життя міста. Журналіст та актор  Ілля Гарін згадує:  «Тут збираються актори театру Дмитро Степовий, Павло Колесник, художній керівник і диригент хорової капели обласної філармонії Леонід Жарко та інші. Проводились музичні вечори в будинку постійно звучала музика та співи».  У такому оточенні виростав і виховувався  майбутній композитор.

     Після визволення Полтави Володимир вчиться у 20-тій залізничній школі і одночасно у дитячій музичній школі де музично-теоретичні дисципліни опановував у вихованця Петербурзької консерваторії О.Важеніна. Грав і на скрипці, співав у шкільному хорі, захоплювався театром і навіть брав участь в деяких виставах. За допомогою батька опанував диригування і по закінченню школи працював хормейстером у гуртках художньої самодіяльності, а згодом – у хорі Полтавського паровозоремонтного заводу.

 З 1948 по 1951 роках навчався  у школі робітничої молоді, працював позаштатним кореспондентом Полтавського обласного радіокомітету та концертмейстером хорового гуртка Полтавського технікуму м’ясо-молочної промисловості.

 У вільний час  пише пісні і музичні композиції. Його твори друкуються в збірці «Золотий наш урожаю», у газеті «Зоря Полтавщини», а згодом уже звучать на радіо. У свої 18 років молодий композитор написав біля 20-ти пісень.

  Участь у республіканському огляді молодих талантів  1951 року остаточно вирішила долю юнака. Відомий український композитор Лев Ревуцький який очолював журі схвально поставився до молодого музиканта і порадив йому продовжити  навчання в Київській консерваторії.

   У  консерваторії він навчається на композиторському факультеті.  Володимир Шаповаленко пише хорові твори  «Конвалія», «Елегія» на вірші О.Олеся, пісні тощо. Його вальс «Вальс кохання» написаний на вірші полтавського поета А.Пашка завоював популярність серед слухачів.

 З 1960 по 1967 роки Володимир Павлович працює музичним керівником літературних передач  Держрадіокомітету України, одночасно керівником ансамблю Київського палацу піонерів.  1967 року перейшов на посаду начальника музичного відділу Українського гастрольно-концертного об’єднання. Декілька років пробув у творчої відпустки і знову повернувся до редакції мовлення для дітей та юнацтва Держтелерадіо, де пропрацював до самої смерті. Як творча людина він кожну казку кожне оповідання наповнював найпоетичнішими музичними барвами. Композитор написав багато творів для дітей у різних жанрах: пісні, оперети, мюзикли, музику для телевізійних вистав, мультфільмів та вистав театру ляльок. Вносив в музику елементи естрадних жанрів. Найголовнішим засобом музичної виразності для нього є мелодія – яскрава, з чіткою структурою, така, що добре запам’ятовується. Свій мелодійний дар Володимир Шаповаленко розкриває й у симфонічних творах – «Увертюра», «Образ»..

Особливої популярності  здобула його оперета «Шлюб з пригодами» яка з успіхом йшла в багатьох містах України.  В доробку  композитора понад 400 творів переважна більшість яких – масова пісня, твори для дітей.

  У 2004 році  Полтавській музичній школі № 2, яка носить ім.’я Володимира Шаповаленка , виповнилося 40 років. На святкування  цієї дати до Полтави приїхав президент Національної телерадіокомпанії України Віктор Набруско, який сказав: «Це добре, що полтавці пам’ятають і шанують своїх земляків. Володимир Павлович Шаповаленко народився і виріс у цьому місті… Оскільки радіокомпанії він не чужий, ми беремо музичну школу № 2 під свій патронат». Віктор Набруско передав школі в подарунок твори В.Шаповаленка, «щоб на цій антології навчалися і зростали нові зірочки на небосхилі нашої культури».

 Газета «Полтавський вісник» писала: «На урочистостях були присутні й дружина та син Володимира Шаповаленка. Наталія Леонідівна подякувала полтавцям за добру пам’ять про чоловіка, вручила квіти директорові школи Валентину Єфремову за виконання пісні «На трояндах сніг», музику до якої написав чоловік і присвятив їй».

                                      Анатолій  Чернов

              Член Спілки екскурсоводів  Полтавщини.

ДЕЯКІ РОЗДУМИ З НАГОДИ ВІДКРИТТЯ ПАМЯТНОЇ ДОШКИ НА ЧЕСТЬ ГЕНЕРАЛА ІВАНА ПАСКЕВИЧА.

ДЕЯКІ РОЗДУМИ З НАГОДИ ВІДКРИТТЯ  ПАМЯТНОЇ ДОШКИ НА ЧЕСТЬ

                                ГЕНЕРАЛА ІВАНА ПАСКЕВИЧА.

         Уже не пам’ятаю хто сказав, що «холуйство – це остаточний, найбільш нікчемний результат комплексу провінційности, або комплекс провінційности у своїй крайності».  Ці слова прийшли мені на пам'ять коли знаходився на відкритті пам’ятної дошки присвяченій генералу Івану Паскевичу в Полтаві. Якось зненацька бувший міський голова Анатолій Кукоба, який панував містом понад десяти років, назвав Полтаву  духовною столицею України. Ця назва як не дивно прижилася. І в той же час саме за  ініціативою Кукоби була знищена каштанова алея насаджена у 1909 році, продані будівлі бувшого Кадетського корпусу та Художнього музею, які являли собою пам’ятками архітектури і охоронялися законом. Останнім витвіром цього заслуженого архітектора  стало будівництво дзвіниці Спаського храму, яка не відповідала історичним документам, архітектурний стиль якої не визначений і до сьогодні. Пізніше історики і архітектори Полтави зуміли довести місцевим можновладцям, що ця споруда не відповідала тому часу. Але порушити дзвіницю ніхто не наважився – вирішили поряд з нею побудувати нову.  І в Полтаві з’явилося чудо, яке достойне брати участь в українському конкурсі ініційованому Миколою Томенко – «сім чудес України». Та де ж ще в Україні ви побачите церкву з двома дзвіницями?

    17 травня 2012 року поряд зі Спаським храмом на будинку, який жодним чином не причетний до «історичної події», було відкрито пам’ятну дошку присвячу полтавцю генералу Івану Паскевичу. Той факт, що меморіальні дошки місцеві можновладці встановлюють там де їм зручніше проводити збори у Полтаві стало нормою. Прикладом цього може бути пам’ятна дошка присвячена Миколі Гоголю, яка встановлена на місці повітового училища в якому  письменник  на той час вже не навчався.

    Переказувати біографію Івана Паскевича -  царського опричника, ката Кавказу, Польщі та Угорщини, який судив декабристів та членів Кирило-Мефодіївське братства, подавляв селянські бунти у Смоленській губернії я не збираюся.  Для тих хто хоче більше пізнати  про «бешеннохраброго» графа Ереванським та князя Варшавським відсилаю до книги Ю.Погоди та В.Шестакова «Соткавший славу из побед», видану в Полтаві у 2007 році. Щоб читач оцінив зміст цього твору, наведу уривок з цієї книги, щодо оцінки авторів декабристського руху: «Их –  то  прийнято было преподносить глашатаями свободы…А в действительности они присвоили громадную по тем временам сумму в миллион рублей из полкових денег, развернули подрывную работу по свержению законной власти, подвели под. расстрельные статьи сотни невинних солдатских и офицерских душ. «Во глубине сибирских руд» и около них – на поселениях, стряхнув с себя дурман, которым их напитали в «тайных обществах»,  набравшиеся во Франции «вільнодумства» они к удивлению многих….превратились в полезных членов общества…Очень многие из них были впоследствии прощены, и сами стыдились потом содеянного ими в тот печальной памяти декабрьский день». Як кажуть – без коментаріїв.

    Автори цієї книги живуть і творять в Полтаві  - «духовній столиці України»! А де ж полтавська українська громада?. Пам’ятники Івану Мазепі та Симону Петлюри?  І взагалі, чи є Полтава українською? Чому зірвана  в місті меморіальна дошка присвячена письменнику Пилипу Капельгородському?  Зруйновані  останки помістя Симона Петлюри та будинок де розміщалася редакція першого україномовного журналу «Рідний край» в якому проживала його редактор Олена Пчілка . Залишається без уваги будинок де проживала родина Олександра та Софія Русови  у якому вперше Микола Міхновський проголосив «Маніфест самостійної України». Чому не маємо меморіальні дошки на будинках де проживали  композитор Микола Лисенко, український вчений Вадим Щербаківський, державний діяч ПавлоЧижевський, організатор кооперативного руху Михайло Токаревський, скульптор Михайло Гаврилко, історик Дмитро Дорошенко, письменники Леся Українка, Василь Стефаник та Мирослав Ірчан і багато інших святих місць нашої батьківщини?. Але ця проблема місцеву владу не турбує. А це означає, що полтавці скоро будуть свідками встановлення на пам’ятнику захисникам полтавської фортеці царського герба, а згодом треба чекати і відбудови каплиці в «пам'ять славного царствования в Боге почившого императора Олександра II», яка була зруйнована більшовиками у 1917 році.

 А може ми ще не українці, а просто хохли. Слушно про нас сказав полтавський поет Михайло Казидуб:

                              Ну що, хохли, натішилися правдою?

                              Надихалися волею? Гай –гай,

                              Єдине, чим можливо вам зарадити

                              Це – висловити співчуття і – край.

                                                                                Анатолій Чернов.