суббота, 12 июля 2014 г.

ЗНАКОВА ПОСТАТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ( Я ПИСАВ ПРО ЖИТТЯ…)


                                   ДІМАРОВ  АНАТОЛІЙ  АНДРІЙОВИЧ

     Якось, Анатолій Дімаров на запитання, чи забовязаний письменник мати чітко виписану громадську позицію, відповів так: «Знаєте, я ніколи не брав собі в голову, що треба виписати якусь там громадську позицію. Це в зародку убиває художню творчість – коли наперед уже знаєш, що треба. Я писав про життя…»(«Українська літературна газета 28.05. 2010 р.).  Ця позиція стала життєвим кредом письменника. В «Історії української літератури 20-го століття» сказано: «У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім’я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 60-ті  роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди»…»
   Народився майбутній письменник  17 травня 1922 року в Миргороді у хліборобській сімї. «Я народився на хуторі Гараськи, що лежав недалеко від Миргорода, - писав в спогадах А.Дімаров, а не в самому Миргороді, як писав потім, дорослий, у всіх анкетах.  Народився в сімї гречкосія, Гарасюти Андроніка, у якого було 100 десятин землі… Мати із родини священика, закінчила  до революції єпархіальне училище і готувалася стати сільською учителькою... У 20-х роках  батько висватав її та забрав на хутір із Миргорода». У 1929 році Андроніка Гарасюту розкуркулили і щоб врятувати сім’ю від Сибіру, батько відправив дружину з двома малими синами з хутора. Їй  удалося поміняти дітям метрики, а прізвище -  на своє дівоче – Дімарови. Дитинство Анатолія  проходило у  тяжкі для села часи колективізації та голодомору. Особливо потерпали Дімарови в роки голодомору:
 « Лютий голод прийшов напровесні 1933-го…. Мертві лежали коло церкви, як килими ....Од голодної смерті врятувало нас те, що мамусі, як учительниці, виділили в районі пайок: пуд житнього борошна. Всю дорогу додому, двадцять шість кілометрів, вона ховалася од стрічних людей, стороною обходила вимерлі села: боялась що одберуть, а то й придушать. Пізно увечері ступила до хати та й сіла одразу на лаву, поруч з клунком: - Ну, дітки, будемо живі!»  1933 року, тікаючи від голоду,  родина переїхала на Донбас.
     В школі Анатолій вчився добре, захоплювався літературою. «Я зростав на українській і світовій літературі, - згадував письменник, - А з дитинства нашим богом був Шевченко…Якось мені в руки вперше потрапив Єсенін. Я був приголомшений. Боже мій, яке це свято поезії!...Багато читав закордонних поетів  у перекладах… У пятому класі А.Дімаров почав віршувати. «На мене напала справжня поетична пропасниця, - писав письменник, - Тіпала мене вдень і вночі, рими, ямби, хореї сипалися на мене, як з переповненого лантуха, і я віршував, віршував, віршував…». Він навіть написав поему про Будьонного, яку направив в Київ до піонерської газети. На диво, республіканська газета відізвалася, оцінивши його поему як «недосконалою» і порадивши юному поету  «учитися й учитися і читати побільше класиків, особливо сучасних». І під кінець: «Надіємося, що з тебе виросте справжній поет!». Ось цим він дуже гордився! Вже в десятому класі, як учасник шкільного літературного гуртка, А.Дімаров прийняв участь у всесоюзному конкурсі на кращий вірш серед учнів старших класів, який проводився у Москві. За вірш «Починається юність» йому була присуджена третя премія. Пізніше в своїх спогадах А.Дімаров писав: «Поетична гарячка вщухла так же раптово, як і почалася. Я зібрав усі вірші, переписав старанно до загального зошита…Це була моя перша, та й, плекаю надію, остання збірка творів».
      Після закінчення школи (1940) А.Дімаров збирався вступати до Інституту журналістики, але раптом усіх випускників забрали в армію. «На війну я потрапив  першу ж її секунду, ще й Молотов не виступав, - згадує письменник. Нашу дивізію всю підняли по тривозі й пригнали ближче до кордону...Моя перша атака відбулася під Могильов-Подільському (липень 1941 р.). Отримав сім автоматних куль у руку. Під ногами міна вибухнула… Моє щастя, що я поранений і контужений уже в перші дні війни, вибрався з оточення й у полон не попав…Через два роки ще контузія…З 1943 року я був непридатний до служби – інвалід 2-ї групи. Повернувся  до родини в село Студенці, що на Дінці під Харковим. Попав в окупацію. Організував партизанську групу, яка брала участь в збройних сутичках з німцями». Після звільнення совєтськими військами Харківщини 1943 року, незважаючи на те, що Дімаров мав довідку інваліда його забрали до армії: «Мели усіх підряд чоловіків, починаючи з вісімнадцятого віку, без усяких медкомісій та оглядів, - згадує письменник, - маєш дві руки та ноги, значить «годєн, і нікакіх разговоров». Взяли навіть горбатого сусіда, що тоді говорити про мене! І погнали нас на німецькі кулемети…Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому і пригнали в містечко зруйноване дощенту.. Видали по половинки цеглин, показали величезну водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить…бігти на ворога, який засів на протилежному боці. Й… вибивати їх звідти напівцеглинами. А вони хай думають, що то…гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націлиними нам у спину кулеметами». Під час атаки А.Дімаров був поранений. «Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною в руках. Не випустив зброю», - з притаманним йому гумором пізніше  розповідав А.Дімаров. Після шпиталю Дімаров повертається до матері, яка на той час проживала на Луганщині. Працював секретарем сільради села Студенок. Мати, знаючи про мрію сина стати журналістом, взяла його вірші і пішла до редакції газети «Радянська Україна», яка розміщалася у звільненому райцентрі Марківка. Згодом  Дімарова, після ретельної перевірки (був в окупації) зарахували в штат газети на посаду коректора. Коли редакція газети переїхала до Харкова, разом з нею переїхав і А.Дімаров. Весною 1944 року його посилають у Луцьк в газету  «Радянська Волинь», в якій він працює завідуючим  відділом культури. На Волині стає свідком колективізації і сталінських репресій, фальшування виборів за «непорушний блок комуністів та безпартійних. За вождя всіх народів товариша Сталіна». Письменник згадує: «На Волині не раз хлопці-бандеровці могли на той світ спровадити, я  ж приїхав туди переконаним сталіністом. Це вже як поїхав, то був запеклим націоналістом». Пізніше в своїх спогадах А.Дімаров про перебування на Волині (1944-1950) писав: «нас називали «совєтами», або ще точніше: ми були окупантами…які вірою і правдою служили нелюдській системі…».
    1950-1951 роки Дімаров навчається в Літературному інституті ім. Горького в Москві. Пізніше в інтервю журналісту УНІАН Соловйову письменник так поясняє причину, з якої він полишив Літературний інститут: «В інституті ім. Горького я би там нічому не навчився. Мене вже пекла моя тема, нестримно тягло до писання, а та схоластика, що нею напихали у літінституті – марксизм - ленінизм, науковий комунізм і навіть вступ до мовознавства – вони ж письменнику нічого не давали!...Тобто, це була мертва наука». 1951-1953 рр. А.Дімаров вчиться у Львівському педагогічному інституті, після закінчення якого працює в редакції газети «Радянська Україна», а згодом головним  редактором Львівського обласного видавництва. Після закінчення у 1960 році Вищої партійної школи призначається головним редактором видавництва «Радянський письменник» у Києві.
     Як не дивно, літературна карєра Дімарова почалася таки з поезії. Його вірші почали друкувати  газети.  Вони якимось чином потрапили до Тичини та Рильського, які дали віршам схвальну оцінку. Власне по рекомендації цих поетів та літературного критика Новиченка Дімарова і було прийнято в Спілку письменників України (1949). Один із таких віршів зберігся і був надрукований в газеті «День» в травні  2008 року:
                           Осінь стукає в вікно: - Ви готові? Ви готові? –
                           Відцвіли уже давно чорнобривці тонкоброві.
                           Відцвіли й минулі дні, що мені весна наснила.
                           Ти наснилась теж мені, чи не правда, моя мила?
                           Це було давним -  давно. Або й зовсім не бувало…
                           Я не знаю…Все зівяло…Осінь стукає в вікно.
А.Дімаров згадує: «Я, фронтовик, раптом почав писати вірші про те, як нам набридла війна, про любов і як ми мріємо про мир. А Сталін якраз збирався в цей час напасти на весь світ, і була спущена команда: Менше «болтать» про мир. Мене тоді викликали до секретаря парткому: побили, побили та й нічого..».
     Свою першу книжку – збірник оповідань «Гості з Волині» Дімаров видав у 1948 році, далі були «Волинські легенди»,  «Дві Марії» та інші.. « Про прозовий цикл про Волинь – я не хочу про нього згадувати – тоді я був сталіністом і багато про що не знав, - писав письменник. Це така каламуть радянська. Ми, тоді ще журналісти, звикли писати не те, що бачили, а те, що треба було для газети… Правду про Волинь я написав пізніше у своїх спогадах». Письменник М.Слабошпицький писав: «Важко повірити, що чоловік, котрий написав ті злополучні «Гості з Волині» став тим Анатолієм  Дімаровим, якого сьогодні знаємо». Дослідник творчості Дімарова Т.Стефанович так оцінює ранню творчість письменника: «Творчість А.Дімарова виросла з того часу, коли несвобода, офіційна брехня охопила низи суспільства, а верхи розбещували себе, коли вільна думка, любов до України, переслідувалася як найбільший злочин. Той час пройшов крізь його серце, позначився на його долі, на творчих принципах, укарбувався в характерах персонажів».(Т.Стефонович, «Художній дивосвіт А.Дімарова»).  І все ж Волинь для Дімарова стала по словам письменника: «його другою батьківщиною, де у мене проснулась душа, душа національно-свідомої людини».
  1956 році вийшов з друку роман Дімарова «Моя сім’я», а слідом роман «Ідол» (1961), в яких автор піднімав теми морального виховання в сім’ї, школі, відповідальність за скоєння правопорушень самої молодої людини. «Мені набридло брехати, і я подумав: а де правду можна описати – тільки в «сімейних» творах», - згадує письменник. В інтерв’ю журналістки Н.Малімон,  Дімаров так поясняє свою сімейну тематику: «Чому я у сімейну тематику кинувся? Не хотів славити партію. У печінках мені сиділо! У газеті наславився…Як же мене тіпали за ті два романи…Писали: де Дімаров знайшов такі сімї, чому не показав ролі піонерської і комсомольської організації?» (газ.«День».06.2008). А в московській «Літературній газеті» письменника назвали «Автором міщанських романів».
 Визнання А.Дімаров одержав у 60-ті роки з виходом частин роману-трилогії «І будуть люди» (1964, 1968, 1977), де показано складний і драматичний шлях українського села в час, позначений культом особи. В інтервю з журналістом Р.Новакович Дімаров розповів як він працював над цим твором:  «Цей роман якось по іншому мені писався. Сколихнулося в душі оте мовне море – багатство полтавської землі…Писав без нашарування видавлював з себе газетяра, а саме газетні штампи ( «Партія наш керманич, «З великим піднесенням» тощо), без оспівування партії та уряду, писав від серця». (газ.»Дзеркало тижня» 04.2007 р.). В розмові з журналісткою Н.Тисячною письменник говорив: «На початку роботи над цим твором визрівав задум написати історію українського народу з кінця 19 століття аж до хрущовської  «відлиги» Але про голод не можна було згадувати (хоч я згадав), про розкуркулення – також, про репресії – у жодному разі. Повсюди так звані червоні прапорці перестороги. І було ж мені непереливки за «І будуть люди»!. Тодішньому генеральному прокуророві надійшла заява з вимогою судити мене показовим судом за цей роман». (газ. «День» 31.10 2008 р.) Роман називали антирадянським, антипартійним, а на письменника навісили ярлик антисеміта. У 1964 році роман таки вийшов друком, але з великими суттєвими виправленнями, третину твору скоротили.  За другий том епопеї «Біль і гнів», присвячений Другій світовій війні  А.Дімаров одержав Шевченківську премію. У звязку з цим письменник говорив: «А першого тому, де я описую долю села і селян від революції до примусової колективізації, яка розорила село і призвела до голодомору 1933 року наче й не існує! Такого ще не було» (інтервю з Новакович). Дослідник творчості А.Дімарова  Г. Штонь писав: «В романі «Біль і гнів» автор показав, що народ, навіть опинившись по ворожий бік фронту, не почувався, а точніше – не перебував бездіяльно приреченим. Він продовжував жити за незбагненим і для офіційної Москви, і для завойовників велінням власної своєї суті, закоріненій не у вчорашній, а «природній» своїй історії, яка сформувала і духовні підвалени його щоденності» (Г.Штонь, «Духовний простір», Київ 1998 р.). Г.Штонь ставить роман А.Дімарова в один ряд романів і повістей про окупаційне лихоліття, написаних О.Довженком, Гр..Тютюнником, М.Стельмахом, які вважає  «єдиним островком  антитолітарного прозописьма на терені колишнього СРСР»
     Найулюбленішим жанром А.Дімарова в роки творчої зрілості стали «історії» - сільські, містечкові. міські. Започатковані вони були збірником «Зінське щеня» (1969), пізніше виходять збірки «Сільські історії» та «Містечкові історії» (1987), «Болі на продаж» (1888). Головні мотиви цих збірок – це людина у всьому розмаїтті відносин з оточуючим світом. Це роздуми про причини тих моральних деформацій, свідками котрих ми є останнім часом; які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи як добро, благородство, милосердя. Б. Антоненко-Давидович в листі до Д.Нітченка писав: «Зінське щеня» справила на мене дуже приємне враження…в ній письменник дуже правдиво відтворює життя сьогоднішньої України, зокрема й милої Вашому серцю Полтавщини».  1997-1998 рр. виходять  спогади А.Дімарова «Прожити і розповісти» - це повість про його покоління, епоху, повість про 70 літ. Поряд з індивідуальною долею Анатолія Андрійовича, змальовується доля українського народу, портрет 20 століття. «Письменник описує різної значимості  факти з свого життя, прагне зрозуміти, чого саме так, а не інакше складалась доля його та близьких йому людей», - писала літературознавець О.Скнаріна. 2009 року вийшла остання книжка письменника «Божа кара», яка містить дуже різні за настроєм твори, але всіх їх об’єднує «оповідальна інтонація, відсутність нав’язлових дидактичних оцінок і виваженість кожної фрази. А відтак  - лаконічність», - писала журналіст О.Михайлова. А.Дімаров дуже ретельно працював над кожним словом: « Я страшенно не люблю млявої фрази. Фраза повинна бути як накачані  мязи, а не як щось аморфне…», - писав письменник.
 В творчому доробку письменника пять романів, 18 прозових збірок та 8 повістей. У 1991 році А.Дімаров написав сценарій фільму «Ізгой» по своїй повісті «Симон – різник».  Письменник тонко відчуває час, у якому живе. По словам Стефановича: «Дімаров своєю творчістю допомагає людям пізнати самих себе, пробуджувати в серцях благородні поривання, відстоювати чистоту високих почуттів. Питання чесності й правдивості, моральної чистоти, заглибленості в людські цінності є ключовими у його творчості». Василь Симоненко  високо цінив творчість письменника: «Взявши до рук новий твір талановитого письменника, Шевченківського лауреата А.Дімарова, ми не на мить засумніваємся в тому, що разом з автором розкриємо ще одну сторінку народного життя з усім трагізмом історичних подій і високістю його духу. Анатолій Андрійович є і завжди буде знаковою постаттю української літератури». Його по праву називають патріархом української літератури. Він лауреат літературної премії імені М.Коцюбинського(2008)..
 Анатолій Дімаров завжди займав активну громадську позицію в суспільстві. З 1990 року він був членом Демократичної партії України. В інтервю  «Українській літературній газеті» (20.08.2010 р.) письменник призиває не бути байдужими до дій антинародної влади в Україні: «У мене таке враження, що люди при владі заповзялися довести свою любов до України без українців, їм територія потрібна, а не українці, які живуть на ній. Отже не будьмо байдужими. Чого-чого, а байдужості у героїв моїх книг не було». Йому пощастило стати свідком майдану, він тяжко переживав анексію Криму, з тривогою слідкував за  подіями на Сході країни. Помер Анатолій Андрійович 29 червня 2014 року.  І хай здійсниться його, як він каже, «бандитська» мрія: «Щоб Росія якось відчепилася від України…бо Україна не відчепиться…І якщо Божа правда є на світі то це здійсниться».(газ.»День» 16.11. 2007 р.). Не стало мудрої, шляхетної людини, справжнього лицаря духу. Вічна пам'ять і небесний спочинок Вам, наш земляче.

                                                   Анатолій Чернов.                         Полтава.

четверг, 2 января 2014 г.

Я ВАМ ЗАЛИШУ ВОЛЬНОСТІ ДОБРА (МИХАЙЛО БУЛАХ)


Пам'ять  - це здібність людського розуму зберегти культурний код, який забезпечує нації повноцінне духовне існування. Пам'ять – це інструмент вічності, місток, по якому смертні переходять у безсмертя. Автор цієї розвідки робить спробу повернути пам'ять про одного із талановитіших поетів Полтавщини Михайла Булаха.
   Вчений-літературознавець Петро Білоус писав:  «Хоч про що поет не писав – він пише про себе. Увесь довколишній світ сприймається його свідомістю і душею, цей світ стає «своїм», тому все, що думається, відчувається, рефлектується, покладене на палітру індивідуальності, яка, омовлюючи світ, виражає саму себе, міряє собою, своїм голосом». Ці слова з повною мірою можна віднести до творчості поета Михайла Булаха. Хоч про щоб не писав він у своїй поезії, він пише про своє сприймання, розуміння і тлумачення світу природи і світу людей. Він належав до покоління, яке зазнало тиску тоталітарно-виховної системи, що протягом 70-ти років домінувала на теренах нашої «необъятной родины», при владі якої громадяни країни лише в піснях «вольно дышит человек», а на справді придушувалися будь-які зародки вільнодумства. Полтавська журналістка Л.Віценя назвала Михайла Булаха «припізнілим шестидесятником».
     Так уже сталося, що імя Михайла Булаха залишається маловідомим не тільки для України, але й для його рідній Полтавщини. Він не став членом Спілки письменників, тай за життя Булах побачив лише одну збірочку своїх віршів. Він був простою, талановитою людиною. Його поезія і вчинки по життю  були виявом протесту творчої особистості проти чиновницького засилля у літературі, журналістиці, проти бездарного апарату бюрократів та обивательської байдужості. Ні владній комуністичній партії, ні підвладній їй журналістській керівній братії такий бунтар був ні до чого. Вони його ненавиділи… тому і розпускали плітки, сипали доносами до прокуратури, комітету держбезпеки. Все намагалися «причесати під свою « гребінку». Та навіть зацьковуючи непокірного журналіста і поета (негласно ходила директива – ні за яких обставин цього чубатого «газетаря» на роботу не приймати!), дивувалися повноті образів, насиченості метафор і алегорій його творів. Таємні вороги та заздрісники, вражені майстерністю слова Михайла Булаха, не могли заперечити його талант. І не могли пробачити йому – саме талант. Той й поливали брудом незахищену душу поета, журналіста, філолога…
   Народився Михайло Прокопович 28 грудня 1938 року у селі Сакалівці Миргородського району на Полтавщині, в родині хліборобів. З листа, тітки поета, Євдокії Шпак до газети «Зоря Полтавщини»: «…Міша в 41 році був маленький, жив з мамою, батько був у партизанах. Батька зимою 41 року було спіймано і покатовано дуже, і розстріляно. Матір восени 41-го вбили німці. Міша зостався з сестрою. А меншого братика німці спалили, - підпалили будинок, і в ньому хлопчик спікся…».
                                      Не знав я слова ще: «багато»,
                                      Навіть не думав ні про що,
                                      Коли спалили німці хату,
                                      Коли убили батька й матір,
                                      Й мене вхрестили у ніщо.
З листа Євдокії Шпак: «Сестра була в бідності і не могла, чи не в змозі, виховати Мішу. Його забрали в дитбудинок тут же, в селі Сакалівці…».  Гострим болем пронизують його спогади про батьків. У вірші «Сон», присвяченому вихованцям дитбудинку, таким же безбатченків  як і він, є такі слова:
                                Сняться джунглі і місячні кратери.
                                Сниться – скіфа розтрощений лук…
                                Сон!
                                А мені б – очі матері…
                                Хоч би раз –
                                Дотик батькових рук!...
З дитбудинку його забрала у свою сімю  тітка – насправді чужа йому жінка Євдокія Шпак із рідного села Сакалівці. Сімя жила бідно, як і всі селяни в ті повоєнні часи. Один з найгостріших віршів поета – це вірш-спогад про напівголодне дитинство:
                                             Колосочки мої колосочки…
                                             Буде хліб, та казали не вам!
                                             Степ від спеки пилюкою скис
                                             В сорок сьомі голодні жнива.
                                             Колосочки оті я збирав.
Саме в дитбудинку Михайло і почав писати свої перші вірші.
     Після закінчення середньої школи в селі Великі Обухівці Михайла Булаха, як сироту, направили вчитися до кооперативного технікуму на бухгалтерський відділ. Після закінчення навчання був направлений до Ромодану, де працював у сфері громадського харчування. Мабуть тут він зустрів своє перше кохання:
                                Десь висвистує потягом станція,
                                Пасажирів гукаючи в путь.
                                Десь село захлинається танцями,
                                А ти бродиш сама по степу.
                                Може пісню згубила неспівану,
                                То знайди, поки ще не зима…
       Потім була армія. Після армії влаштувався в селі Панасівці завклубом. З гумором згадує Михайло ці роки:
                               Він завклубом до нас був
                               Прийшов на роботу.
                               А його конюх наш запитав – як зрубав:
                              - То ви граєте як: чи на слух, чи по нотах?
                              - Ні на слух, ні по нотах,
                               А лиш на свайбах.
 У Панасівці Михайло Булах продовжив свою літературну працю - його нариси і вірші  почали зявлятися  у районній газеті. Виникла потреба вчитися і він вступає до Полтавського педагогічного інституту. В інституті діяв літературний гурток, активним членом якого став і Михайло Булах. «З нашого полтавського поетичного гуртка, - згадує поет і письменник Борис Чіп, - Булах, без всякого перебільшення, був найталановитішим. І я, і три Михайли (Казидуб, Шевченко, Тарнавський) тяглися до його поезії, розуміючи, що завтра він скаже щось ще краще. Мову він знав прекрасно і володів нею просто віртуозно... Але нас тоді ганяли, як сивих зайців, чи били, як молодих крижнів на зльоті, - і найчастіше поціляли. Летіти на зламаних крилах птахи не можуть». В інституті Булах провчився всього два курси. Він не зміг стерпіти адміністративного свавілля ректора інституту і разом із Д.Санжаревським  надрукували в «Молоді України» матеріал про це. Після цього Булах  вимушений був перевестися на заочне відділення.  В свій час Євген Сверстюк, який викладав у Полтавському педінституті називав ректора Семиволоса «сірою мишкою, що проскакували в декани й ректори». Сверстюка також було звільнено з педінституту у 1959 році за нонконформізм, без усяких пояснень. «Я не знав, за віщо, - згадує Сверстюк, - і найгірше було те, що ректор М.С.Семиволос не хотів навіть пояснити. На його рівні культури можна було й не відповідати на запитання».
   З того часу Михайло Булах  розпочав свою журналістську діяльність. Працював у редакціях районних газет в Семенівці, Нових Санжарах, Оржиці, в обласній молодіжній газеті «Комсомолець Полтавщини», в обласному Будинку народної творчості.
   Новосанжарщина – особливий період у житті і творчості Михайла Булаха. Саме у Нових Санжарах Михайло написав кращі свої твори, заснував при редакції районної газети літературну студію «Пролісок». Журналістка Лідія Віценя наводить спогади редактора новосанжарської  районної газети тієї доби Лідії Яценко: «Він прийшов у нашу редакцію 1965 року зі своєю сором’язливою усмішкою, з розкриллям чорних брів, із смутком, який навіки оселився в його сірих очах…за чотири з половиною роки він розкрився як журналіст. Його душа справді належала поезії…».  Відомий український поет Михайло Шевченко вважає Михайла Булаха «уродженим поетом…який справді кохався в магії слова, у незбагнених його таїнах, без чого поет, звичайно не бува. Інколи він «заганяв» у слова таку загадку, розгадати яку не міг і сам». І  як приклад, наводить його загадковий вірш «Три  Геракла»:
                                         Три Геракли                         Бо й поту втекло
                                         на березі                               В ті чортячі онучі
                                         онучі сушили.                      Та багато,
                                         Три Геракли                         Що аж до Волги
                                         на березі,                               Та аж за Одру. Три Геракли…
                                         на Дніпровому.
  Що це, розмірковує М.Шевченко: «Це три народи на Дніпрі, три казкових витязі у походах чи три думи?. Цього ніхто не знав». Михайло Шевченко помилявся. Дехто знав. Коли в одному із номерів  газети «Комсомолець Полтавщини» був опублікований вірш «Три Геракли», Михайло Булах «за «високою» вказівкою був звільнений з роботи», - згадує журналіст Геннадій Романець.
  Поезія Булаха глибоко патріотична, він сміливо відстоював «наше, національне, кровне»:
                                      Де пас мій дід
                                      своїх вонючих кіз,
                                      замекаю на привязі козою.
                                      Впаду травою у сухий покіс
                                      Чи, може, сам в траву піду
                                                                         косою.
                                      Але…Де пас мій дід!
Так категорично він висловив свій вибір вірності рідній землі.
      Тема кохання, захоплення красою природи рідного краю, тонкий ліризм – це все постає в творчості Михайла Булаха як вияв гуманістичного начала, світосприйняття, зокрема і патріотизму
                                    Дивуйте, люди…Я прошу, дивуйте!
                                    Бо вічним дивом, люди, я живу…
                                    І не жалійте –
                                    Широко даруйте
                                    І хвилю Псла,
                                    Й березу,
                                    І траву.
У 1969 році була видана його тоненька збірочка поезії «Голубінь». Михайло Булах хотів назвати свою збірку «Хата», але йому цього не дозволили. Журналістка Ганна Дениско, яка в той час працювала в газеті «Комсомолець Полтавщини» згадує: «Забігає Михайло Булах, недавній працівник, а вже гість редакції, якийсь затерзаний і зчорнілий. Відважуюся: «Михайле, коли ваша збірка вийде?». Креснув вогонь у зіницях : «Ніколи. Кажуть багато лексики націоналістичної. Мати, приміром. Калина. Хата. Україна».
    Вчена-філолог Ганна Радько на вечері пам’яті поета, аналізуючи поезію М.Булаха в збірці «Голубінь» наголошувала: «Взявши книжку до рук, ви не відірветеся від неї – це така музика! Ну хоча б вслухайтеся:
                                  Перебарвиться,                     Перебісться
                                  Перебілиться                         У мене
                                  Моє                                         Молоде вино.
                                  В березі                                  Як не визрілим граю соком я -
                                  Полотно.                                Лет орла і соловя!
                                  Перебавиться,                        Я так хочу – і лячно! – спокою,
                                                                                  Та у спокої – то не я….
  І дійсно він не давав спокою ні собі ні можновладцям. Булах мав сміливість порушувати болючі проблеми, викривати бюрократів, кар’єристів , обивателів, псевдопатріотів. Його фейлетони «Санжарські гопаки»,  «Та й скушали бугая», «Банкуй Вася» роздмухували тихе провінційне життя Нових Санжар. Почалася цькування журналіста, досить брудне, чистими руками Закону.
     16 січня 1970 року в газеті «Зоря Полтавщини» надрукована стаття М.Пліша  «Чортополох» в основному направлена проти літературознавця Петра Ротача. У цій же статті провінційний викривач накинувся на молодих поетів Бориса Чіпа та Михайла Булаха за суто пейзажні та ліричні вірші про природу. М.Пліш пише: «Якщо попід вікнами Чіпа бродить осінь, то Михайло Булах у житті радянських людей бачить довкола зиму…В окремих творах він оспівує «картузи солом’яних стріх». Кому це потрібно? Невже поет не бачить тих змін, що відбулися в житті соціалістичного життя?». Це було початком чергової ідеологічної компанії у пошуках «збочинців» із єдино правильної партійної лінії, де молодого поета звинувачували в розбещеності та аморальності. Для нього це був тяжкий, невідворотний удар. Та ще в невеличкому, тихому районному центрі, де його майже всі знали, щодня зустрічали на вулиці. Як творити й жити? В листі до письменника Феодосія Рогового (1971 р.) Михайло Булах пише: «Живу -  як король. Наш доблесний райком доповів усім, щоб мене ніде в районі не приймали на роботу. Отак танцюється гопак! Оббив пороги всіх інстанцій і скрізь кажуть: «Ні»…Начальство мене й чаркою вгощає, але на роботу не приймає». І як тут не пригадати слова Євгена Сверстюка із його статті «Симоненко – ідея», які точно характеризують обстановку в якій знаходився і Михайло Булах: «Жив він у нашій провінції, де люди так невибагливі до слів, де так швидко закруглюються в колі найпримітивніших інтересів. Де найважливіший засіб спілкування – дзвін чарок. Де так легко потонути в тенетах злободенних дрібниць і заблукати між деревами, за якими не видно лісу». Михайло Шевченко у листі до Ф.Рогового писав: «…біда висіла над порогом його характеру. Він сам шукав пригод навіть там, де їх не було. Це в генетичному коді, це – у вдачі. Горілка була тим каталізатором, який допомагав розгінному розвитку характеру (а не головним у його біді)…» До того ж не склалося і сімейне життя поета. В поезії Булаха проявляються мотиви смерті, смутку та відчаю. В них також безкомпромісність, самокритика, докори самому своїй поведінці і своїм провинам:
                    Спіткнулася життя мого коняка,                      Не знаю, чи впізнає мене прадід -
                    Спіткнулась та не впала – потягла                   Та знаю,
                    Оттого воза, що по рейкам часу                       Головою
                    Везе мене до прадіда у гості…                         Похита…
    Зацькований поет передчасно пішов з життя 13 жовтня 1979 року. Похований у рідному селі на Миргородщині.  Поет Михайло Казидуб присвятив вірш поетам які рано відійшли у світ другий: Булаху, Підпалому та Шумицькому:
                                             Що ж ви, хлопці,
                                                                Собі та й надумали:
                                             Ще не жили і уже ось…відходите…
                                             Ви ж говорили: ми вічними будемо!
                                             Німо без вас мені.
                                             Й холодно-холодно…
    2007 року у полтавському видавництві «Дивосвіт» вийшла книга «Роса у червону ніч» (автор-упорядник Ю.Роговий). Ця книга – данина пам’яті  про видатні постаті в українській літературі: Ф.Рогового, Гр..Тютюнника та М.Булаха.  2008 року у видавництві «АСМІ» вийшла друга збірка поезії Михайла Булаха  «Свят-хліб», яка повертає читачу вірші поета, проникнуті любов’ю до України.
                                                                                         Анатолій Чернов.  Полтава.

МАЙБОРОДА ГЕОРГІЙ ІЛАРІОНОВИЧ


        «Є щось справді магнетичне в цьому імені – Полтавщина, - яка позначає край особливої краси, де є все – степи і виярки, козацькі левади, гаї, ліси та переліски, синьоокі ставки і … «хрущі над вишнями гудуть»…. Поза всяким сумнівом, - це щедре багатство довкілля озвалося у цілому гроні літературних, мистецьких, наукових і хлібодарських талантів світового рівня. Надто ж – у музиці», - писав поет, полтавець Борис.Олійник.
    Глобинщина – батьківщина композиторів М.Лисенка та В.Верменича, В.Іконника та А.Родзянка, О.Білаша та братів Г і П.Майбород, відомої нашої «Чураївни», співачки Р.Кириченко і народного артиста України Р.Майбороди та багато інших. «Кріпке, надійне і щедре підґрунтя. Настільки щедре, що не поскупилося з якогось заштатного хутора Пелехівщина, з однієї хліборобської родини Майбород благословити у світ одразу двох видатних композиторів – братів Георгія та Платона.» (Б.Олійник). Вони народилися у співучій селянській сім’ї. Як згадував Платон Іларіонович «Наш прадід Федір був чумаком. Саме від нього перейняли онуки (мій батько і два його брати) любов до народу, до його історичного минулого. І, очевидно, та пісенність, любов до музики, які притаманні нашому родові, беруть початок саме від нього».( Григор’їв, «Рід наш прекрасний»). Батько з матір’ю співали в церковному хорі, а дядько сам виготовляв музичні інструменти. Батько добре грав на гітарі.
     Досліджуючи прізвище Майбороди, автор розвідки натрапив на родовід Орликів, одна із гілок якого носила прізвище Орликів-Майбородів. Дослідник родоводу Антін Кущинський пише: «Рідний брат гетьмана Пилипа Орлика – Іван-Адам Орлик народився біля 1617 року. З молодих років служив у хоругві князя Вишневецького в Україні. Потім перейшов разом з іншими шляхтичами до Війська Запорізького. Він, які багато інших шляхтичів з роду Орликів з Лазіська, українізував своє родове прізвище й почав зватися Орликом-Майбородою. А.Кущинський стверджує, що прізвище «Майборода» виникло з перекладу старовинної назви маєтку Орликів – замку «Лазіска», що мав Брід чи Броди, або, одним словом – «Майборода», а для «милозвучності й легкості вимови чи може для запорізько-козацького гумору носій того прізвища став зватися просто Орлик-Майборода». До списку осіб, які не ввійшли в родове дерево Орликів (по Кущинському), нараховуються біля десятка осіб, які носили прізвища Майбороди, починаючи з Сенька Майбороди – вояка Б.Хмельницького (1648) до Філарета Майбороди – «титулярного радника на Поділлі (1915). Чи пов’язані наші українські музики з родоводом Орликів ? Питання яке може стати предметом дослідження істориків та генеалогів…
   Село Пелехівщина на початку ХХ століття належало дворянській родині Дмитра Бутовського, отставного штабс-капітана, батька російського генерала Олексія Бутовського, одного із засновників Всесвітнього Олімпійського руху. В селі знаходився їх родовий маєток, а також однорічна початкова школа, побудована поміщиками для селян. У 1903 році, на кошти дружини Олексія Дмитровича в селі було відкрито теслярсько-токарну навчальну майстерню. Отже селянські діти могли після закінчення школи здобути робітничу спеціальність. В цій школі і навчалися брати Майбороди.
          Георгій Іларіонович Майборода народився 18 грудня 1913 року. Навчався у чотирьохрічній школі, де разом вчилися усі класи, бо викладав один вчитель – дядько братів Іван Майборода. У школі існував хоровий гурток, в якому з перших днів навчання співав маленький Георгій. Він також брав участь у музикальному гуртку, в якому навчався грати на народних інструментах. В школі активно працював драматичний гурток, що ставив українські класичні п’єси, у яких брали участь і селяни. Дитинство майбутнього композитора проходило безхмарно і в батьківській любові. Після навчання у школи Георгій вступив до Кременчуцького індустріального технікуму і одержавши спеціальність техніка працював на Запорізькому алюмінієвому заводі (1931). У вільні години займається   музикою у клубному оркестрі та хоровій капелі «Дніпрельстан». Побачивши виставу пересувного театру – оперу «Паяци» - вперше відкрив для себе цей музичний жанр. Знаходить друзів-однодумців, починає серйозно займатися музикою. Саме тут розпочались його перші композиторські спроби.  Закоханість у музику, палке бажання самому опанувати це мистецтво привели Георгія Майбороду до Київської консерваторії. Комісія, виявивши провали в музичній освіті обдарованого 20-річного абітурієнта, зараховував юнака на четвертий курс музичного училища.  1934 року, через рік, Георгій Майборода був переведений в консерваторію до класу композиції професора Левка Ревуцького. У студентські роки Георгій написав симфонічні поеми «Лілея» (1939), «Першу симфонію» (1940), «Каменярі» (1941). Уже в перших його творах відчувається інтонації українського музичного фольклору. Критики відмітили в музиці композитора властивий динамізм і драматичну напругу,  мелодійність та проникливість.
     У травні 1941 року Георгій Іларіоновича вибирають делегатом Всесоюзного з’їзду  з питань симфонізму. Напередодні війни, у червні 1941 року композитор, закінчивши навчання у консерваторії, планує податися в Ленінград, шліфувати музичний талант у місцевій консерваторії. Усі плани і мрії зламала війна. З перших днів війни Георгій Майборода з братом Платоном, студентом Київської консерваторії одними з перших зайняли чергу до військкомату. Вирішили, якщо німець уже на підході до Києва, ніхто ретельно не звірятиме анкетні данні.( Справа в тому, що їхнього батька Іларіона Івановича у 1938 році звинуватили в контрреволюційній діяльності і розстріляли. Сини «ворога народу» не підлягали демобілізації). Так і трапилося – без зайвих запитань 27-річного Георгія і 22-річного Платона відправили на фронт до однієї частини. Обидва попали на фронт під командуванням Михайла Кирпоноса. Поки старший брат тримав оборону Дніпра в районі Канева й Черкас, санітар Платон виносив з поля бою поранених солдатів. Як відомо, штаб Південно-Західного фронту і сам командуючий в районі Шумейкового урочища потрапили в оточення і майже всі загинули. Брати Майбороди чудом вижили, але полону уникнути не вдалося. Вони потрапили в концтабір «Хорольська яма», що знаходився за якісь ста кілометрів від дому. Обох урятувала мама. «Уже літня жінка Дарина Майборода, дізнавшись, що її сини перебувають у концтаборі на Полтавщині, вирушила в дорогу, - ділилися спогадами жителі села Пелехівщина…Дістала з великої козацької скрині свої прикраси, взяла сало і пішла кланятися до поліцаїв. Охорона «Хорольської ями» не втрималася перед подарунками й розшукала в юрбі полонених братів. Мама прийшла вчасно: старший Георгій уже ледве на ногах тримався» (Л.Кучеренко, «Вечірня Полтава» №29, 2013 р). У 1943 році братів Майбород німці примусово вивезли  до Польщі, де вони працювали на заводі. І тільки коли місто Катовіце звільнили від німців, братів знову забрали до війська. Георгій попав до кулеметного взводу, Платон став зв’язківцем. Георгій Іларіонович пройшов усю війну .рядовим солдатом.  Через поранення тривалий час провів у шпиталі, до армії повернувся лише у 1945 році. Брав участь у боях за звільнення Праги. Після закінчення війни Георгій Майборода повертається до Києва. Закінчує аспірантуру (1945-1948) і викладає теоретичні дисципліни в Київській музичній школі та Київській консерваторії.
       Під час Другої світової війни і після неї більшовицька влада нав’язувала українському народові  фальшивий  «український патріотизм», а митців, в тому числі і композиторів, намагалася перетворити в знаряддя партійної пропаганди. Вони вимушені були виконувати вказівки партії, а московська цензура раз-у-раз заганяла рештки української музики в безвихідне становище..  В травні 1948 року ЦК КП(б)У, спираючись на постанову ЦК ВКП (б) «Про оперу «Велика дружба» В.Мураделі, яка засуджувала «формалістичний напрям у совєтській музиці», - схвалює і собі постанову «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні». В цій постанові засуджується передусім будь-які зв’язки української музики з Заходом і наказується українській музиці орієнтуватися на російську музику XIX століття, та ще раз підкреслюється агітаційно-пропагандистські завдання совєтської музики. Українські композитори стають тепер виключно виконавцями «творчих замовлень», що їх розподіляє Спілка Радянських Композиторів і стежить за їх виконанням. І такі музичні твори з’являються. Мистецтвознавець М.Кушнір з цього приводу писав: «Маловартісні твори, але ідейно і естетично підпорядковані вимогам партійної цензури, одержували найвище признання. Серед таких творів «Гуцульська симфонія» Р.Сімович, що передавала «почуття радості» з приводу «звільнення» західних областей України (1945), «Героїчна поема» А.Філіпенка до відзначення 30-ї річниці жовтневої революції (1947) тощо».  Не уникнув цієї долі і Георгій Майборода,  в його доробку  кантата «Дружба народів» (1948) та вокально-симфонічна поема «Запорожці» -  до 300-ліття «воз’єднання України з Росією» (1954).  
      З 50-х років Георгій Майборода починає виступати як диригент, виконавець власних творів. Він автор чотирьох  опер: «Милана» (1957), «Арсенал» (1960), «Тарас Шевченко» (1964) та «Ярослав Мудрий» (1974) які з успіхом йшли на сцені Національної опери України. Звичайно, як пишуть дослідники, сюжети творів «…написаних на радянську тематику, були далекими від історичної реальності» і тільки одна опера «Тарас Шевченко», написана по сценарію самого композитора, який будувався на документальних даних, де автор намагався «увійти в Шевченківську добу», себто намагався у лібрето показати Шевченка і його оточення такими, якими вони були в житті. Опера була написана  до 150-ліття від дня народження Кобзаря.
       Треба зазначити, що в українській музиці є чимало симфонічних і музично-драматичних творів, у тому числі, опер, балетів, симфонічних поем і вокально-симфонічних  творів на Шевченкові тексти, але оперу про Шевченка перший написав Георгій Майборода. Композитор дав нам яскравий образ Кобзаря України. Опера «Тарас Шевченко» -  це великий монументальний твір, від початку й до кінця емоційно насичений, у якому багато чудових арій, хорів тощо. В квітні 1965 року Київський театр опери та балету гастролював у Москві і заключним спектаклем його на сцені Великого театру була опера «Тарас Шевченко». Опера мала великий успіх. ТАРС так повідомляла про цей успіх: «У цьому глибоко національному творі багато масових хорових сцен, мелодій, близьких інтонаціями українським пісням. Оперу вінчає хор, який славить безсмертя Кобзаря». Зважаючи на те, що опера появилась саме в час всесвітніх Шевченківських святкувань, деякі українські установи висунули талановитого композитора, народного артиста СРСР Георгія Майбороду на Ленінську премію. Але нагороду композитор не одержав. І справа тут не в Майбороді, а в Шевченкові, якого Росія боялася, як «ладану». Була ще одна вагома причина завдяки якої композитор не одержав премію. Українська діаспора уважно стежила за мистецьким життям України. Для них опера «Тарас Шевченко» стала не тільки «значимою мистецькою появою», а й політичним здобутком. Навіть більше того – ця опера, по словам проф. М. Недзведського, -. «рятує наш національний престиж…вона збільшує вплив Шевченкових ідей на наше покоління, себто сприяє нашому визволенню від «братської опіки» Росії» Звісно, що після таких оцінок чекати від проросійського Комітету з Ленінських премій нагороди марно. Більш того, починається цькування самого композитора. У вересневому журналі «Советская музика» (№ 9, 1965) зявляється стаття мистецтвознавця К.Саква, в якій піддається критиці музика опери за її «широкую распевность» і «плавную заокругленность» мелодій. Автор статті шкодує, що композитор не «порвав фразу», щоб зробити Шевченка гострішим, себто картає Майбороду за те, що його було розхвалено в повідомленні ТАРСу. К Сакві закидає композитору і претензії до лібрето опери, її головних героїв і робить такий висновок: «зроблено все можливе, щоб не дати Шевченкові розмовляти «с нашим поколеним». Фактично після розгромної статті опера «Тарас Бульба» була  під забороною.  Часопис української діаспори «Нові дні» писав: «Зроблено все можливе, щоб не дати Шевченкові розмовляти  «с нашим поколеним», як висловився К.Саква…Ми вважаємо, що перша (і єдина сьогодні) опера про Шевченка мусить бути на озброєнні еміграції. Її хочуть закрити – «Не было, нет и быть не может»!. Ми ж мусимо її відкрити заново і заставити окупантів відкрити її в Україні, як ми заставили їх поставити пам’ятника Шевченкові в Москві…Справа не в Майбороді, а в Шевченкові. який і досі розмовляє з своїм народом. І мусить розмовляти. Мусить.» (М.Недзведський,  ж.«Нові дні», квітень, 1966).
   На початку 80-х років на сценах оперних театрів України ще йшли опери Георгія Майбороди «Арсенал» та «Милана». Син Г.Майбороди – соліст Національної опери України Роман Майборода згадує спільну творчу роботу батька з музичними колективами України, співаками й акторами театру, серед яких він виділяв народну артистку СРСР Є.Мирошниченко: «Батько з великою пошаною ставився до цієї співачки з унікальним голосом, саме для якої він писав пісні та арії, які Мирошниченко уславила своїм виконанням, і задала високу планку для інших виконавець. Йдеться, в першу чергу, про партію Йолан у опері «Милана», яка завдяки їй проходила з тріумфом» (газ. «День», 28.04, 2010 р.).Георгій Майборода автор симфоній, рапсодій, сюїт, увертюр, концертів для голосу й скрипки з оркестром, численних хорів, романсів, збірників-обробок українських народних пісень. З 1960 року – народний артист СРСР, 1963 року – лауреат Шевченківської премії.
      Брати Майбороди всім серцем любили рідне село, Полтавщину. Восени 1987 року брати приїхали поклонитися могилі матері в с.Пелехівщину. Георгій Іларіонович, згадуючи дитинство, розповів, як вони з братом, навпростець, через поле ходили в село Горби учитися музики до свого першого вчителя Івана Гиренка. А потім промовив: «Яка таки благодатна і щедра наша земля на мистецькі таланти. Мабуть тут упала Божа іскра. Ти тільки подумай. На отакому невеликому клаптику чорнозему вдарили отакі потужні музичні джерела. Дивись, - он видно Лисенкові Гриньки – за кілька кілометрів Градизьк, - батьківщина Білаша, далі Бориси Верменича, ще далі Корещина Раїси Кириченко, Семимогили – де жив і творив Калачевський, Фрунзівка (колишня Миколаївка) – звідки прикоріння роду Петра Чайковського…» (Григор’їв).
     Помер Георгій Іларіонович 6 грудня 1992 року.
     Мистецтвознавець Л.Бейліс писав з приводу відновлення на сцені опери Г.Майбороди «Ярослав Мудрий»: «…Отже, після досить помітної перерви Георгій Майборода знову повернувся додому – до Національної опери України. Колись не було такого сезону, коли при наймі одна чи дві опери композитора не входили б до її репертуару. Може, й заідеологізовані – ті часи ми пам’ятаємо, - вони все ж таки становлять неабияку художню цінність, і їхнє начебто зрозуміле відсторонення від рампи, як на мене, складає певну проблему. Чи ми настільки багаті?...».  А й дійсно, чи багато сучасних опер українських композиторів  зявляється  на сценах оперних театрів України? Та чи спроможуться наші митці поставити на сцені Національної опери та балету оперу Георгія Майбороди «Тарас Шевченко» ?.Це б стало чудовим подарунком до 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря та до 100-літнього ювілею видатного українського композитора.



                                                               Анатолій  Чернов                         Полтава.