среда, 30 декабря 2015 г.

« КРАЇНА ЯКА ЗБИВАЄ РОІЙСЬКІ ЛІТАКИ»


                               « КРАЇНА  ЯКА  ЗБИВАЄ  РОІЙСЬКІ  ЛІТАКИ»       

                                   
          «Мені сьогодні довелося спілкуватися із турецьким студентом Джорджтаунського університету. Спочатку він допитувався у мене про ситуацію в Україні, про моє ставлення до Путіна. Вислухавши мою відповідь, він нарешті розкрився: «А я з тієї країни, яка збиває російські літаки…». Правильний такий хлопець. Мріє побувати в Україні. Поклик предків? (Володимир Іваненко, інтернет).
          Що знає пересічний українець про Туреччину?  Велика частина українців переконана в тому, що Туреччина азіатська країна, столиця якої Стамбул, де на кожному кроці трапляються гареми, а малоосвічені мешканці пишуть арабською в’язью. Насправді, Туреччина – європейська країна, член-співзасновник НАТО, зі столицею Анкара. Популярністю серед українців користується турецький курорт Анталія.  Купівельноспроможні українці, зваживши на те, що відпочинок у Ялті та Анталії коштує приблизно однаково, а сервіс значно вище, вибирають Анталію. Відомі також турецькі товари які сьогодні вигідно відрізняються від китайської продукції, яка заполонила український ринок. Футбольні клуби «Галатасарай» та «Бекшитак» в яких виступають іноді і українські футболісти. А ще  міт про життя Роксолани (Анастасії Лісовської), жінки падишаха Сулеймана I Кануні. Оскільки достовірних джерел про неї в Україні немає, доля нещасної української дівчини, яка опанувала одну із найбільших держав того періоду і навіть керувала нею і своїм чоловіком, надзвичайно хвилює і цікавить українців. Її привабливий образ хвилює не тільки українських митців, а й підприємців ( романи, фільми, торгові марки, крамниці тощо).
       Що ж знає середньостатистичний турок про Україну? Мало що, вона для більшості з них невідємлива частина Росії. Тому в курортних та портових містах Туреччини українці розчиняються в натовпі російськомовних «човників», з пострадянської території, яких місцеві називають коротко «рус», або ще простіше – «Наташа». Як і більшість українських чоловіків турки – фанати футболу. Тому їм відома українська команда «Динамо-Київ», чим пізнання більшості про Україну обмежується. Найбільше здивування для турків викликає українська інтерпретація життя Роксолани. Для них Хуррем Султан (Роксолана) залишається однією з дружин султана, яка багато зробила для розвитку держави, ісламу та міжнародних взаємин Османської імперії. Жінку, наділену владою настільки великою, щоб вона змогла керувати країною, а тим більше султаном, в той період, турки навіть уявити не можуть і українську звістку про нероздільну владу Роксолани сприймають скептично.
      В цей же час Туреччина для більшості українців terra inkognita. Саме слово «турок» найчастіше вживається на означення людини нерозумної, такої, що нездатна швидко зрозуміти, про що йдеться. Згадайте популярне в селі: «Ти що, турок Царя небесного?». Вислів «Я сьогодні така затуркана» зовсім не свідчить про тривале спілкування з представниками турецької нації (У.Баукова, «Україна і Туреччина. Міти і реалії»).  В уявленні українця козаччина і турки – поняття нерозривні. Середній українець, асоціюючи себе саме з козаками,змішуючи в одну купу монголів, татар і турків, наділяє їх всіма епітетами і характеристиками, що супроводжують поняття «ворог». Виділяючи серед цієї купи турків, треба сказати, що відношення між ними та українськими козаками не завжди були ворожими. Зробимо невеличкий екскурс в історію.
       Деякі історики вважають, що вперше українсько-турецькі стосунки були встановлені засновником Запорізької Січі князем Дмитром.Вишневецьким, що пов’язав свою долю з козацтвом. Саме він відтворюючи в особі Запорізької Січі збройну силу там  де схрещувалися мусульманський та християнські світи, розумів грізну небезпеку, яка крилася в сусідстві Кримського ханства, якому протегувала Османська Порта. Скориставшись суперечностями між турками і поляками він звернувся до султана Порти з пропозицією утворити оборонний союз. Зустріч Вишневецького з султаном у Констянтинополі, стверджує історик В.Сергейчук, дає підстави того, що цією акцією українське козацтво було виведено на арену міжнародних відносин.
            У сорокові роки XYIII століття організатором військового походу проти Туреччини виступив король Речі Посполитої Владислав IY. До участі в антитурецькому поході король залучив запорізьких козаків – старих ворогів турецької імперії. Керівником походу король призначив козацького сотника Богдана-Зиновія Хмельницького. Такий вибір став не випадковим. Богдан Хмельницький на той час був досить досвідченим та авторитетним  воєначальником, який до того ж уже брав участь у боротьбі проти турецької агресії, потрапив до «бусурман» у полон у битві при Цецолі (1620) і провів у їхньому полоні кілька років. Та польський король явно не врахував деякі обставини з «особистої справи» Хмельницького. Напередодні свого призначення Богдан зазнав особистої драми, завдяки підступним діям польських магнатів, які до смерті забили його сина та викрали дружину, зруйнували його фамільне володіння – хутір Суботів. У пошуках справедливості Хмельницький звертався до короля Владислава, проте король не зміг допомогти постраждалому. Ненависть Хмельницького до польських поневолювачів виявилася незрівнянно сильнішою, ніж його ворожнеча до Туреччини. На початку 1648 року, використовуючи матеріальну базу запланованого походу проти Порти, Богдан Хмельницький та його близькі соратники підняли в Запорізької Січи повстання проти Речі Посполитої. Початок військових дій проти Польщі істотно змінив погляди гетьмана на роль Туреччини в українських справах. Встановлюючи дружні взаємини з Османською імперією, Хмельницький прагнув не допустити її перетворення в союзника Польщі, задіяти сили турецької армії в боротьбі проти «ляхів» і, крім того, використати вплив турецького султана на свого васала – кримського хана – у справі укладення військового союзу України й Криму в боротьбі проти Польщі.  Богдану Хмельницькому  вдалося налагодити дипломатичні відносини з Отаманською Портою. Уряд Порти дозволив військам ханського Криму прийти на допомогу українським козакам.
         Активізація українсько-турецьких стосунків почалася з 1650 року.  Сторони обмінялися  делегаціями, відбулися переговори як абсолютно рівних сторін.  Уряд Порти пообіцяв відправити на допомогу армії Хмельницького як свої війська, так і загони своїх васалів. Окрім того козацька адміністрація отримала пропозицію мати при султанському дворі свого постійного дипломатичного представника. Вища адміністрація Порти, знаючи про те, що дипломатам Хмельницького не вдається укласти військово-політичний союз із Росією, запропонувала вищим керівникам Війська Запорізького прийняти турецький протекторат. Богдан Хмельницький віднісся до пропозиції султана досить обережно, не бажаючи посилення позиції Порти в Україні. У квітні 1651 року уряд Порти знову запропонував Хмельницькому прийняти протекторат, наповнений цього разу конкретним змістом. Султан  визнавав  Б.Хмельницького князем, волів приймати його послів за вищим розрядом. У обмін на це козацький уряд повинен був, у разі залучення Порти в якусь війну, допомагати їй військами та відмовитися від своїх походів Чорним морем. Такий варіант протекторату давав Україні найширшу автономію у складі Туреччини. Як відомо, Богдан Хмельницький цю пропозицію відкинув. У січні 1654 року (Переяславська угода) Україна прийняла протекторат царської Росії, що по суті означало сильний удар по інтересам султанської Туреччини. Зовсім скоро розчарувавшись Москвою, як союзником, Б.Хмельницький повернувся до налагодження стосунків з Оттоманською Портою. У квітні 1657 року до турецької столиці прибуло від Хмельницького козацьке посольство на чолі з Л.Капустою, яке запевняло султана в непорушності дружби між двома країнами. Відповіддю султана став його лист до Б.Хмельницького, в якому правитель Османської імперії оголосив себе протектором Війська Запорізького. Проте через поширену серед українців ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Отаманській Порти ця угода так і залишилася нездійсненою. «Прожив би Богдан Хмельницький трохи довше, і історія українсько-турецьких відношень могла отримати свій розвиток, за якого стара ідея турецьких правлячих верств про їхній протекторат над Україною  досить вірогідно могла стати реальністю», - констатує український історик В.Горак.
        Гетьман Петро Дорошенко (1665-1676),  «чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України» , - так характеризував його М.Грушевський, вирішив відродити один із давніх проектів Б.Хмельницького – звернутися  по допомогу до Оттоманської Порти.  1668 року Дорошенко на Раді склав умови турецького протекторату: звільнення України від Висли до Путивля.  Восени 1667 року  об’єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. Щоб цілком позбутися поляків, він передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. 1668 року Дорошенко, спираючись на турків, підпорядковує як Право -, так і Лівобережжя та проголошує себе гетьманом усієї України. Занепокоєні зростанням гетьманової влади Москва робила все, що би підірвати її. Вона підтримала суперників гетьмана, російські війська вирушили на Лівобережжя, змусивши ставленика Дорошенка гетьмана Многогрішного визнати зверхність царя. Розуміючи безвихідь становища він передає гетьманську владу Івану Самойловичу.
    Турки знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. У 1677 році в’язня Едичкульської в’язниці Юрія Хмельницького вони оголошують «Князем Сарматським, Малої Росії-України і вождем Війська Запорізького».  Турки сподівалися використати славне імя Хмельницьких.  Проте помпезний титул мало чим допоміг, бо у другому гетьмануванні  Юрій виявився таким самим нездарою, як і в першому (О.Субтельний). У 1677-1678 роках разом з турками Юрій брав участь у кількох невдалих походах на давню столицю батька – Чигирин. Провалом закінчився його похід на Лівобережжя. Його влада була настільки хисткою та ще й деспотичною, що у його мусульманських покровителів зрештою урвався терпець і в 1681 році вони його стратили. Того ж року Москва підписала з турками Бахчисарайський мир, за яким визнавалися володіння сторін в Україні. Згідно угоді кордон між Туреччиною та Московією встановлювався по Дніпру. До Турції приєднувалося південну Київщину, Брацлавщину та Поділля. До Москви – Лівобережну Україну, Київ з містечками. Запоріжжя одержало статус незалежності.
      Ідея українсько-турецького союзу набула нового конкретного змісту  в умовах перших років Північної війни і, зокрема, в зв’язку з виступом гетьмана Мазепи та Запорізької Січи проти Росії. Однак переговори щодо укладення такого союзу, зокрема військового, були перервані Полтавською битвою. До речі, саме Туреччина надала гетьману Мазепі останній притулок. Останні спроби, в часи гетьманщини, створити союз Туреччини і України проти Російської імперії здійснив гетьман Пилип Орлик. За підтримкою Карла XII, Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою й на початку 1711 року розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян в Україні. Проте цей похід провалився. З того часу Російська імперія на протязі довгого часу поступово поглинала Гетьманщину.
   У 1775 році за наказом імператриці Катерини II була зруйнована Запорізька Січ. Козаки, які не хотіли йти під владу Росії, пішли до турецького султана і попросили, щоб він дозволив їм поселитися на землях Османської імперії. Султан подарував їм 42 населені пункти, Дністровський і Дунайський лимани, а взамін забов’язав воювати на боці Османської імперії і дати клятву, що будуть вірно служити йому. Тоді козаки таємно набрали в чоботи своєї землі із Запорізької Січи і поклялися, «що на чиїй землі стоїмо, тому і будемо служити!» Українська земля зігрівала їм душу і серце, нагадувала про те, що служити треба Господу і рідній Вітчизні». (.Безотосний. «Українське козацтво – уособлення виховання молоді в дусі національної ідеї»).
      З припиненням діяльності козацтва і перебиранням Росією функцій офіційного дипломатичного представництва, подальші стосунки між Україною та Туреччиною малодосліджені. Проте відомо, що перше офіційне визнання УНР на державному рівні пов’язано з підписанням угод з Туреччиною. Союз Визволення України, створений у Відні, звертався до уряду Туреччини за військовою допомогою в 1919 році. Туреччина, вбачаючи в Україні захисну буферну зону, що відмежовує Росію, погодилася на створення українсько-турецької армії, яка мала звільнити від росіян Кубань. З приходом до влади більшовиків зв’язки України з Туреччиною припинилися.
    З проголошенням незалежності України,  Туреччина була одна із перших країн, яка 16 грудня 199 року офіційно визнала суверенну Україну. 3 лютого 1992 року між Україною і Турецькою республікою було підписано Договір про дружбу та співробітництво.
     В березні 2014 року Росією було здійснена військова агресія спрямована на насильницьке протиправне відторгнення Кримської автономії та Севастополя від України. 13 травня 2014 року Туреччина визнала злочинний характер анексії Криму і заявила, що вона ніколи не визнає Крим в складі суб’єкта Російської федерації. Водночас, у російсько-українському конфлікті Туреччина утрималася від надто різких заяв. Різкі заяви прозвучали від уряду Турції 24 листопада 2015 року, коли російській військовий літак порушив повітряний простір Туреччини і був збитий. Тоді прем’єр-міністр Турції  Мехмет Давутоглу заявив: «Кожен повинен знати, що наше міжнародне право і національний обов’язок полягає в тому, щоб приймати будь-які заходи проти будь-кого, хто порушив наші повітряні або сухопутні кордони». Це слова щирого патріота своєї країни. А чого ж українська влада  без єдиного пострілу здали Крим та Донбас? Та може ми прислухаємося до порад поета Петра Ребра та підемо під протекторат Туреччини, або складемо турецько-українську військову угоду проти вічного спільного ворога Росії?
      Петро Ребро  «Лист сучасних запоріжців турецькому султану»  (подається зі скороченнями)
         О, наміснику Аллаха,                                 Як не хочеш із собою
         Лицарю-султане,                                         Взяти нас в дорогу
         Ти усіх зірок володар,                                 То хоча б гуманітарну
         Сонце осіянне!                                             Пришли допомогу.
         Пишуть тобі запоріжці,                                           
         Точніш – їхні внуки.                                    Пришли нашому ти панству
         Просим наше товариство                            Книги у сапяні,
         Під свою взять руку.                                    Бо воно читає тільки
                   …..                                                       Меню в ресторані.
         Ні тобі не доведеться,                                 Віслюків не треба слати,
         Йти на нас війною:                                      Хоч вони й вухаті,
         У нас власних яничарів,                              Бо у нас їх вистачає
         Вибачай, як гною.                                        Навіть у сенаті.
         В нас вони в селі і в місті,                           Позаяк в твоїх гаремах
         В міністерстві й раді                                    Повно роксаланок,
         Цьому племені ми, звісно,                          Надішли нам, раді Бога
        Як болячці, раді.                                           Молодих турчанок
        Чхати їм на отчу землю,                                         
        На свої аули.                                                  Отак тобі написало
        Навіть мову материнську                             Воїнство козаче
        Вже давно забули.                                        Який рік у нас – не знаєм,
        Всі  проциндрили ракети,                            Який день – тим паче
        Танки і гармати.                                            Навіть паспорт нам не каже,
        Залишилась одна зброя з –                           Якого ми роду
        Чорні компромати.                                        Зроби ж усе, що не було
                   ….                                                         Йому переводу…


                                              Анатолій  Чернов               Полтава.


Комментариев нет:

Отправить комментарий