пятница, 6 апреля 2018 г.

Гончар Олесь Терентійович


                                                                                                                  До 100 –річчя від дня нардження
                                               ГОНЧАР  ОЛЕСЬ  ТЕРЕНТІЙОВИЧ
           3 квітня 2018 року виповнюється 100 років від дня народження українського радянського письменника Олеся Гончара. Слідом за цим у 2018 році сповнюється також 80 років від часу появи друком перших оповідань письменника  (1938). Також на цей рік припадає ще дві ювілейні дати: 50 років тому опубліковано перший і єдиний із його творів, що його осудила офіційна радянська критика та вилучила з обігу цензура, але з найбільшим зацікавленням сприйняла читацька публіка – роман «Собор» (1968);  та 40 років потому, як  Олесю Гончару було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці(1978).
      «Вирішальним у літературній біографії Олеся Гончара, як і всіх представників його покоління української  літературної молоді 30-х років був саме той факт, що він «увійшов» в українську радянську літературу, якраз тоді, коли з неї «виходили» (чи вірніше – з неї «витягали» трупами розстріляних і замучених у концтаборах) її найвидатніші творчі таланти та найбільш чесні й самостійні людські особистості…» (В. Гринько, «Три ювілейні дати Олеся Гончара», «Українські вісті», 28.05, 1978). Свою літературну діяльність Олесь Гончар розпочинав на початку сталінського терору (1929-1930 роки), який розгорнувся повністю 1933 року, і відтоді безперервно зростав аж до 1938 року включно, потім почав потроху стихати, щоб знову розгорнутися вже в воєнні та повоєнні роки. Тобто, в час приходу в українську радянську літературу Олеся Гончара ця література була вже цілком знекровлена. Вона  ледве животіла в атмосфері тотального страху, рабського пристосування та унеможливлювала вільне самовиявлення талантів через справжню, вільну художню творчість. Служіння більшовицькому режиму означало неминуче фальшування життєвої правди, що  навіть в кращих творах О. Гончара («Тронка», «Перекоп» та інші, з «південно-степового циклу)) ця вимушена фальш зводить нанівець певні художні досягнення в них письменника. В. Гринько порівнює долю Гончара – романіста до долі Корнійчука – драматурга, в якого безсумнівне мистецтво писання сценічно вдалих п’єс поєдналося з іще більш безсумнівним мистецтвом партійно-урядового пропагандиста, і це друге мистецтво перекреслило вартість першого. До речі, дещо подібні й життєві кар’єри  цих двох талановитих митців: обидва нагороджені найвищими урядовими преміями та орденами, стали членами ЦК партії й депутатами Верховної ради, очолювали Спілку Письменників України.
        У 1946 - 1948 роках з’явилася трилогія Олеся Гончара «Прапороносці». Цей твір, по словам літературознавця Т. Гундорової, «можна розглядати як типовий текст сталінської літератури. Це вже потім роман Гончара буде інтерпретовано більш ліберально, аж до того, що в ньому будуть бачити принципово відміну від сталінської,  ідею патріотизму… Фактично у романі стверджується, - пише Гундорова, - що перемога у війні відбулася не внаслідок  мужності простих солдат і не внаслідок мудрості воєначальників, а лише завдяки визначальній силі ленінізму і Сталіна». (Т.Гундорова, «»Соціалізм як масова культура», «Сучасність», № 6, 2004).  Історик і політичний діяч Юрій Бойко так характеризує роман О.Гончара: «Прапороносці» - промовистий документ советської психології завойовництва. Політрук, москаль Воронцов, уперто прищеплює російську імперіалістичну духовність воякам усіх національностей СРСР: советський солдат, мовляв, герой, що виконує всесвітньо-важливе завдання – визволення західних поневолених народів… Самі визволителі  в цих обставинах чують себе сіллю землі. У них культивується почуття самозакоханості й давній , як сама Москва, московський месіянізм» (Ю. Бойко, «Вибране» т.1,с.137, Мюнхен, 1971). Визволення від  рабства  завжди і скрізь сприймалось як дар Божий і поціновувалось найвищою вдячністю. Визволення від фашистського рабства заслуговує теж на вдячність. І це правда, така реальність, але ж правда й те, що радянська армія, визволивши народи Східної і Центральної Європи від фашистського рабства, одночасно принесла їм своє, сталінське рабство, свій, червоний деспотизм.  «Створилась парадоксальна ситуація: визволені народи змушені були переключитись на боротьбу зі своїми визволителями. І ця боротьба розтягнулася на довгі десятиріччя.  Така вона, визвольна місія Радянської армії, - неоднозначна. Причина проста: Радянська армія – імперська армія, і цим все сказано» (М.Шудря, «У пошуках своєї Трої», книга «Добром нагріте серце», Харків, 2005 ).
       Та, на щастя для Гончара, йому випало попрацювати для української літератури й національної культури також  у кращі, вільніші роки,  під час післясталінської «відлиги» та засуду сталінщини. В ті роки Олесь Гончар проявив себе як захисник української мови, вимагав повернення в українську літературу заборонену офіційною цензурою творчу спадщину класиків української літератури – Пантелеймона Куліша та Володимира Винниченка. (виступ на 5-му з’їзді письменників України, 1966 рік). Письменник виступав проти русифікації України і навіть підписував заяву протесту проти арештів серед українських письменників та інших діячів української культури. І нарешті, вже перед самим кінцем тієї «відлиги» 1968 року Олесь Гончар виступив зі своїм романом «Собор», у якому в художній формі було втілено багато найкращих поривань, відродженого після лютої зими сталінщини, духу вільнодумства на Україні. Це був найвищий злет Олеся Гончара, як письменника, за всі, на той час, - 30 років його літературної діяльності. Євген Сверстюк писав про «Собор»: «Роман О. Гончара – це літературна спроба реставрації справедливості, гласності, громадської думки, і він без сумніву ввійде в історію як один з найгуманніших творів соціалістичної літератури» (Є. Сверстюк, «Вибране», Сучасність, 1979).  Михайлина Коцюбинська в листі до подружжя Гевриків (1.05.1968) пише: «А про роман Гончара у нас тут дуже багато говорять, у газетах пишуть і нищівні і панегіричні статті, але не ті, ні ті мені не подобаються: ті, хто лають роман, лають не за те, за що слід би було лаяти, а ті, хто хвалить, заплющують очі на серйозні недоліки роману. Мені концепція роману подобається (саме її лають найбільше), але написаний він таким патріархально-застарілим стилем, стільки в ньому невиправданої газетної публіцистики, що прикро стає від того…» (М.Коцюбинська, «Листи і люди», Київ, 2009).  А. Калиновський в листі до Дмитра Нитченка (29.12,1968) пише; «Ти, очевидно, вже давно прочитав «Собор» Гончара. На мене він справив колосальне враження, саме тому, що вперше за 50-тиліття диявольської влади насмілились так добре дати їй по морді. Молодець Гончар! Нема сумніву, що 97 % населення України поділяють його думки». (Д. Нитченко «Листи письменників», Мельбурн, 1992).  Калиновський не помилився – тираж роману 100000 розкупили за кілька днів. Це свідчило і про те, що першу цензуру Гончарів «Собор» пройшов щасливо. Адже автор – не хто-небудь, а сам голова Спілки письменників України, орденоносець. Місцеві «боси» КДБ вдовольнилися тим, що «в романі «ворогів культури» і «руїнників» не названо просто москалями-окупантами, а тільки «невігласами», що діють «всупереч оцінкам Маркса». Все ж «старший брат» почув себе ображеним, бо в Україні всі знають, хто нищить українську культуру, хто є руїнником і дикуном. Тож Москва натиснула на Шелеста, він на меншого свого кацика, а той ще меншого «затопив у пузо» зовсім так, як у Шевченковім «Сні». Почали критикувати «Собор». Олесь Гончар згадував: «Почуваю довкола себе  зграю літературного вороння (серед них і ті, хто вважався друзями. Не каркають ще, але жадібно вичікують: коли ж буде сигнал? Коли буде команда викльовувати йому очі» ( «Щоденник», 25.01, 1968). Україна ще не забула «досвід тридцятих років», коли в Україні «улюблений старший брат» влаштовував оргії нищення української культури і українського народу взагалі… Роман О. Гончара деякою мірою став виявом спротиву працівників української культури, тому й викликав таку реакцію Москви. Очевидно, саме з цих причин у вільному світі роман «Собор» викликав зрозуміле зацікавлення. («В.Шиян, «Незнищений собор січової слави», «Визвольний шлях», « 10, 1968).  Правозахісник Леонід Плющ задає питання: «Чому такі утиски проти всього, що повязано з «Собором»? Гончар сказав крихітку правди про знищення  пам’ятників української старовини і про офіційну зневагу до української мови та культури. Щоб мати дозвіл висловити, цю крихітку правди, він постійно озирався і хвалив владу, але навіть така вбога й боягузлива книжка викликала незадоволення партії і захоплення патріотів» ( Л. Плющ, «У карнавалі історії», «Сучасність», 1980 ).
     Про розголос, який  одержав роман «Собор» за кордоном свідчить такий факт: В червні 1969 року в Лондоні відбулася Крайова Конференція Української Соціалістичної Партії на якій відмічалося, що «Роман О. Гончара «Собор»  надрукований в журналі «Вітчизна» в січні 1968 року зовсім не випадково був опублікований саме тоді, коли в Чехословаччині, з почину творчої інтелігенції, почався рух демократизації.  Один із дослідників літератури навіть зазначив,  що «ідеї автора роману «Собор» подібні до програми демократичних реформ, які були вироблені після усунення сталініста Новотного». (ж. «Наше слово», № 1, 1970). Професор Ю. Бойко написав велику статтю про роман «Собор» в якій підкреслював, що О. Гончар «вступив в боротьбу з тими, які занехаювали українські національні традиції, боротьбу між ненависниками української культури і чесними патріотами навколо старовинного запорізького храму, яка показана в романі драматично». Після цієї статті німецьке видавництво вирішило надрукувати роман «Собор» Олеся Гончара німецькою мовою. (Дарина Тетерина, «Обєднання українських письменників Слово на еміграції в Європі», т.1, Київ-Мюнхен, 2005). А ось коментар журналіста Е. Метельського з Едмонтона (Канада): «Не буде перебільшенням, коли скажу, що з великого роману «Собор», який  у свій час зганьбили прислужники компартійного тоталітарного режиму, як і його автора, почалася остання хвиля визвольної боротьби українського народу за Свободу, за свою державу, за те, щоб люди почували себе людьми, а не холуями  «імперії зла» ( ж. «Нові дні», 07 – 08, 1992). Але були інші думки про роман «Собор». Письменник В. Сварог у статті «Щоб височіли собори українських душ» пише: «Безперечно «Собор» не є антикомуністичним твором… У Гончара й на думці не було наміру критикувати основні положення партійної програми… Письменник…вірив, що своїм «Собором» він допоможе режимові звільнитись від того,  що його компромітує, викривлює «генеральну лінію». Він не розуміє того, що комуністичний режим тримається не на людях типу Баглая, чи Нечуйвітра, а саме на партійних карєристах типу Володьки Лободи…  О. Гончар не написав ні одного слова хоч скільки-небудь ворожого партії і режимові. І все таки він «зогрішив» перед ними.  Зогрішив тим, що самостійно почав думати над тими речами, думки над якими можуть бути небезпечні для авторитету партії»  (ж. «Нові дні», ч.222/23, 1968). Літературознавець І. Кошелівець висловлює також думку, над  якою повинні добре поміркувати ті еміграційні критики, які безапеляційно прийняли «Собор» за високовартісний та патріотичний твір: «Ми не вважаємо правильним дешевий спосіб – почати хвалити Гончара тільки тому, що тепер його критикують, і  вишукувати  достоїнства в його романах з тієї самої причини… Слабості його романів не рахуємо на його рахунок,  а відносимо на обставини, у яких талант не має змоги здійснитися в творчості  («Визвольний шлях», № 5, 1970). Сам автор «Собору на своєму ювілеї 3 квітня 1968 року сказав: «Ярлики , - а кажуть, є  охочі начепити  їх на Собор, - ніякі вульгаризації сьогодні не спроможні  збити з пантелику нашого мислячого вдумливого читача. А про Собор скажу: вважаю цей твір не менш патріотичним, ніж Прапороносці, як і Тронка, як і всі попередні мої твори, Собор написаний з позицій ленінських, з позицій інтернаціоналізму» («Український вісник», № 8, 1987). Олеся Гончара не вигнали з літератури, але дали зрозуміти, що ті нагороди та різні привілеї йому дано не для того, щоб він писав неприємну режимові  правду. «Стривожено підвели  від «Собору» голови від партійного корита кандидати наук і академіки чи й просто неуки і гаркнули на письменника: «Ніззя». Гончар злякався і, поспішивши сам  відмовитися від «Собору», повернувся у «прокладену борозну» і знову щедро поливає рожевим лаком свої «Бригантини» і «Береги любові». (Іван Кошелівець, «З іскрою донкіхотства в серці», ж. «Сучасність», № 6, 1979). Потім були твори письменника: «Циклон»,  «Твоя зоря» , «Крапля крові» та інші романи та повісті. На 1 січня 1986 року твори Олеся Гончара видавалися 312 разів загальним тиражом 22 млн. примірників. Письменник став центральною постаттю української радянської літератури другої половини ХХ століття. Саме на творчості Гончара випробувала свої методи й офіційна радянська, й дисидентська українська критика (Т.Гундорова).
   І все ж:  Собор свободи і бунтарський дух.//-  Це клятва чи приглушена молитва?// Хіба в народі притупився слух?// Невже за правду відгриміла битва?...//Не притупився твій, народе, слух,// Тебе священна не втомила битва//. Собор свободи і бунтарський дух// – Лунає клятва щира, як молитва… (І.Редчиць «Собор Свободи»)
           У жовтні 1990 року у столиці США Вашингтоні відбувся XXII Міжнародний науковий з’їзд  Американської Асоціації для розвитку славістичних студій. У рамках зїзду, де було заслухано понад 800 доповідей, - окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара». Звучали на конференції  змістовні доповіді про творчість прозаїка, надто про «Собор», які виголосили відомі вчені з української діаспори. Зокрема, доктор філософії та президент університету Ла-Салль з Філадельфії П.Елліс пошанував  О. Гончара у своєму слові як «провідного прозаїка України та одного із передових письменників нашого часу, котрий своїми творами, надто «шедевром» - «Собором», «спричинився до кращого міжнародного порозуміння, ще заки пан Горбачов започаткував свою політику перебудови…» (А. Погребний, «Орбіти потужного слова», . «Українське слово», кн.3, Київ, 1994).
            Перебуваючи на посту голови Спілки письменників України , О. Гончар  відстоював усе найкраще, що виростало, зацвітало на ланах української культури. Він писав передмови, давав літераторам путівки в життя. Прикладом тому є передмови до книжок Василя Симоненка та Григора Тютюнника. Завдяки політиці, яку вів у сфері культури О. Гончар, у видавництві «Радянський письменник» виходили українські книжки. 1972 року почалися арешти української інтелігенції.  О. Гончар підтримував шістдесятників і декого рятував. Багато зробив для Івана Гончара, відомого скульптора, підтримав, допоміг йому зберегти свій музей. Коли почалися масові репресії української інтелігенції у 1970-х роках Олеся Терентійовича усунили від керівництва Спілки.
        В пострадянські 90-ті  розпочинається  реактуалізація  Олеся Гончара як національно свідомого українського письменника.  Стає небажаним всяке нагадування про радянськість письменника і будь-яка спроба поглянути на творчість О. Гончара як письменника тоталітарної доби і автора творчість якого не виходила поза межі офіційного соцреалістичного методу. В часи перебудови Олесь Гончар виступає з вимогою державного статусу української  мови, порушує екологічні питання, бере участь у створенні Руху, у боротьбі за незалежність. Восени 1990 року він кладе свій партквиток, який для нього був не так ознакою вірності комунізму, як символом фронтової юності.
  « Здобутки Олеся Гончара як прозаїка, - пише С. Грабовський, -  навряд чи можуть вважатися вершинами української літератури: надто попрацювала над ними й офіційна, і – головне – внутрішня авторська цензура. А от його «Щоденники»… показують нам глибоко трагічну постать непересічної людини, яка стала живим уособленням  долі України, що у ХХ столітті здобула, втратила й відновила свою політичну свободу. Й останні 10 років свого життя Олесь Гончар прожив як вільна людина» («Інформаційний бюлетень», 10.04, 2008).
   7 вересня 2017 року в газеті «Літературна Україна» надруковано відкритий лист родини Олеся Гончара щодо святкування 100-літнього ювілею письменника. Рідні О. Гончара звертаються до уряду України з пропозицією «замість проведення пишних заходів, коли країна ще знаходиться у стані війни, відзначити цю дату у новому форматі, а саме: заходи, як-то пишні вечори, концерти та одноразові показові акції для «освоєння» бюджетних коштів – вважаємо недоречними». Валентина Данилівна – дружина письменника на протязі багатьох років збирає архів, документи, картини та особисті речі, кошти для майбутнього музею-форуму Олеся Гончара. В листі підкреслюється, що « в усі часи тоталітарної влади своїх духовних провідників нищили, демократичні ж влади – просто їх не помічали… Створення музею-форуму Олеся Гончара при інституті Філології КНУ ім. Т. Г. Шевченка і повне академічне видання творів – це єдино достойне, на наше глибоке переконання, пошанування памяті письменника до його 100-рччя».

                                                Анатолій  Чернов                                           Полтава